16.04.2012 | 12:13

ДВА ПОЛЬСЬКІ ПОВСТАННЯ, ДВА ПОЛТАВЦІ (кухоль дьогтю до «Меморіалу Паскевича»)

У 1795 році поляки втратили свою державність. Припинила існування могутня колись Річ Посполита. Цьому передували три так звані поділи Польщі, коли, починаючи з 1772 року, шматок за шматком відбирали собі її «креси» Пруссія, Австрія та Росія. Саме відтоді (аж до 1 листопада 1918 року) українські землі виявилися розділеними між Австро-Угорською та Російською імперіями. Останній дісталися 62% польських територій та 45% населення. До остаточної конвенції, підписаної 26 січня 1797 року в Петербурзі, була включена таємна стаття. Три країни погодилися: «З огляду на необхідність усунути геть усе, що може оживити пам’ять про існування Польського королівства … ніколи не вводити до своїх титулів назву або навіть вказівку на назву Польського королівства, що має залишитися придушеним віднині на віки вічні», а також домовилися спільно протидіяти спробам його відновлення. Тодішня польська влада виявилася неспроможною організувати спротив агресорам. Та волелюбний народ коритися не хотів.

ПОВСТАННЯ 1830–1831 РОКІВ

Після війн з Наполеоном ситуація істотно змінилася. У грудні 1815 року цар Олександр І ухвалив текст конституції Королівства Польського. Воно отримало автономний устрій – власний парламент, уряд, військо, гроші, адміністративно-територіальний поділ, систему освіти тощо. Полякам гарантувалося виключне право обіймати посади на цивільній та військовій державній службі. Конституція проголосила рівність громадян християнського віросповідання перед законом, свободу слова, друку, пересування, недоторканність особи та майна. Нічого подібного в абсолютистській Росії й близько не було.

Подальші дії царату швидко виявили декларативність документу. Реальна влада зосередилась у руках російських урядників: командувача польської армії великого князя Костянтина Павловича, рідного брата царя, та державного секретаря Миколи Новосільцева. Вони цілеспрямовано й наполегливо проводили політику на обмеження та ліквідацію автономії краю. У 1819 році скасували свободу слова й запровадили превентивну цензуру. У 1821-му – заборонили свободу зібрань. Із 1825-го всі засідання сейму проходили в закритому режимі.

За наступного царя, Миколи I, порядки стали ще жорстокішими. Придушення ліберальної польської опозиції супроводжувалося встановленням суворих репресивних порядків. Таємна поліція ретельно вишукувала незадоволених. А їх по мірі втрати російською владою популярності поміж поляків ставало дедалі більше. Кількість таємних патріотичних організацій, передусім серед університетської молоді та військових, неухильно зростала.

Після того, як Липнева 1830 року революція у Франції повалила династію Бурбонів, а бельгійці взялися за зброю, прагнучи відокремитися від Голландії й створити власну державу, Микола I вирішив встати на захист «ображених» режимів. У жовтні цар наказав польському війську готуватися до походу проти бельгійських бунтівників. Це рішення й стало безпосереднім приводом для повстання Польщі.

Вночі з 29 на 30 листопада група молодих патріотів атакувала резиденцію царського намісника – Бельведерський палац, а також казарми російської армії у Варшаві. На заклик «Поляки, до зброї!» відгукнулися тисячі варшав’ян. Унаслідок переходу на бік змовників частини польських військ, захоплення міського арсеналу й озброєння міських низів повстання набуло масового характеру. Незабаром уся Варшава опинилась у руках повстанців, за столицею – й інші землі. Намісник та його війська спішно покинули Польщу.

Однак повстанці, як це часто траплялося в історії, мали різні політичні переконання. Радикальна частина виступала за продовження боротьби, здобуття цілковитої незалежності, проведення соціальних реформ; консервативна – прагнула до угоди з царем при умові додержання ним конституції. Проте з польськими делегатами, відрядженими на переговори до Петербурга, Микола I відмовився зустрітись і зажадав негайної капітуляції.

Лише після цього сейм, підтриманий багатолюдною демонстрацією у Варшаві, 25 січня 1831 року позбавив російського царя польської корони, що означало відокремлення від імперії та оголошення їй війни. Тим самим польський парламент засвідчив усьому світові законність своїх дій: вичерпавши легальні способи, він мусив вдатися до радикальних кроків, щоб захистити конституційний порядок від зазіхань вінценосного тирана.

На придушення повстання царат кинув значні військові сили. Вже на початку лютого російські війська почали наступ на Варшаву. Командував ними фельдмаршал Іван Дібіч (син прусського офіцера, від народження мав ім’я Йоганн Карл Фрідріх Антон). Однак у битвах під Сточеком, Ваврем і, особливо, Грохувом поляки зупинили наступ ворога.

Утворений сеймом національний уряд (Жонд Народови) висунув програму боротьби за відновлення держави в межах 1772 року. У зв’язку з цим повстанці намагалися поширити свій вплив також на Литву, Білорусь і Правобережну Україну. Передбачалося надання депутатських місць представникам цих країв у сеймі. Тоді й народився знаменитий лозунг польських демократів, звернений до всіх гноблених Російською імперією народів і в першу чергу до українського населення, – «За нашу і вашу свободу!»

"Руський бік" прапору польських повстанців

"Руський бік" прапору польських повстанців

У лютому на Київщині відбулася нарада польських шляхтичів, яка прийняла ухвалу про підготовку до збройного повстання і висловила побажання, щоб пани «дали селянам безумовну свободу». Інші пункти рішення зобов’язували поміщиків надати кошти на утримання повстанського війська, містили план організації повстання, пропаганди серед народних мас, встановлення зв’язку із Жондом тощо. У свою чергу національний уряд відрядив на Правобережжя окремий кавалерійський корпус під командуванням Юзефа Дверніцького.

Навесні спалахнули вогнища повстань польського населення у Литві, Білорусі та Правобережній Україні. На Волині діяла група Станіслава Ворцеля, на Житомирщині – Кароля Ружицького, на Київщині й Поділлі – 80-річного генерала Бенедикта Колишко. Та в цілому плани поляків залучити на свій бік українських селян провалилися. У повстанні на Правобережній Україні взяло участь 5627 чоловік, із них шляхти і поміщиків – 4017, селян – 1273.

Фактично не розгорнутій польській агітації царат протиставив відверті маніпуляції свідомістю селян і спекуляції на давньому антагонізмі до ляхів-панів. У всіх церквах зачитували відозву головнокомандувача російських військ, дислокованих у Правобережній Україні, фельдмаршала Фабіана Остен-Сакена із закликом доносити на панів, які братимуть участь у повстанні, захоплювати їх і передавати владі. При цьому брехливо обіцялося, що селяни вже ніколи не повернуться у кріпосну залежність.

Відтак 1 травня склав зброю кавалерійський корпус генерала Дверніцького, оточений на Збаражчині переважаючими силами противника, а розрізнені шляхетські виступи на Волині, Київщині й Поділлі були придушені царськими військами до середини червня.

Розгром повстання в Україні пришвидшив загальну поразку поляків у війні проти Російської імперії. 26 травня головні їхні сили під командуванням генерала Яна Скржинецького зазнали поразки у битві під Остролєнкою, що тривала 12 годин при великій чисельній перевазі росіян. 19 серпня царські війська почали облогу Варшави. 6 вересня – наважилися на штурм. На той момент, отримавши всі необхідні підкріплення, вони налічували 86 тисяч вояків, тоді як оборонці Варшави – 35 тисяч. Уранці 8 вересня місто було захоплене.

За місяць сейм, уряд і залишки польського війська чисельністю близько 20 тисяч воїнів полишили територію країни й перейшли кордони з Пруссією та Австрією. До 21 жовтня капітулювали останні осередки опору – фортеці Модлін та Замостя.

По тому царизм вдався до нещадної розправи над учасниками повстання і населенням, десятки тисяч польських солдатів й офіцерів були заслані до Сибіру та на Кавказ. Остаточно скасовувалася конституція, і з нею сейм, армія, інші елементи колишньої автономії. Уся влада відходила до рук царського намісника. Цивільна адміністрація обмежувалася до мінімуму, чимала частина її функцій передавалася командувачам військових гарнізонів. Було закрито Варшавський університет. На польські землі Микола I наклав контрибуцію в розмірі 20 мільйонів рублів. Крім того, населення краю мало утримувати в себе 100-тисячну російську армію. Як трофеї вивозилися до Росії культурні й історичні цінності, зокрема бібліотечні зібрання, музейні колекції тощо. У листопаді 1831 року цар оголосив амністію учасників повстання. Багато хто повірив і повернувся з еміграції, після чого був забраний до війська або висланий у Сибір. У 1834 році все майно емігрантів і активних учасників повстання (2540 маєтків) було конфісковане.

Ще рішучіше царизм боровся з польським впливом у Литві, Білорусії, Правобережній Україні. Убезпечити владу від нових виявів сепаратизму мали русифікація західних губерній та цілковита уніфікація за зразком решти імперії. Ще в лютому 1831 року було заборонено користуватися польською мовою в діловодстві, у 1836-му – викладати її як окремий предмет. У 1831–1832 роках розформовано Віленський університет та Кременецький ліцей.

В українських містах скасували магдебурзьке право та чинність Литовських статутів. Усі судові й адміністративні акти тепер мали складатися виключно російською мовою. На Правобережжі до державної казни конфіскували тисячі маєтків учасників повстання, а їх самих запроторили на каторгу до Сибіру. Упродовж 1830-х років 83% шляхтичів втратили свої титули. Місцевій знаті фактично закрили доступ до посад в органах місцевої адміністрації, на них призначали переважно російських чиновників. А щоб заохотити тих до переїзду, їм надавали переваги в кар’єрі, виплачували збільшене жалування.

Репресій зазнала греко-католицька церква. У 1832 році було заборонено діяльність одного з основних її чернечих орденів – Василіанського. З частиною ченців розправилися прямо в монастирях – прикуті до стін, вони помирали від голоду, інших вивезли до Сибіру. У 1839 році всіх уніатів Поділля, Волині, Підляшшя та Холмщини силою змусили перейти у православ’я.

Завершував розправу над посталою Польщею Іван Паскевич-Ериванський. Він керував і наступним упокоренням краю…

Далі буде.

Про автора
Ігор Гавриленко
історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)
Ігор Гавриленко
127
Останні публікації