5.01.2012 | 11:40

Що варто знати про Бандеру його шанувальникам та ненависникам

1 січня на шпальтах «Полтавщини» спалахнула гаряча дискусія. Приводом до неї стало повідомлення, що в день народження Степана Бандери у Полтаві представники Полтавської обласної організації ВО «Свобода» вшанували його пам’ять смолоскипною ходою. За кілька днів інформація Яна Пругла набрала 500 (!) коментарів, чимала частина яких стосувалася безпосередньо постаті голови ОУН.

Гостра реакція читачів засвідчила не тільки актуальність теми. Вона наочно показала – конкретних аргументів бракує як стороні звинувачення, так і стороні захисту.

Позиція перших зводиться до того, що Бандера та його однодумці – посібники, прихвосні, холуї, маріонетки фашистів. А отже й самі є бандитами, терористами, вбивцями, садистами. В обґрунтування наводиться цитата зі свідчень полковника Абверу Ервіна Штольце, котра, на думку одного з дописувачів, доводить, що Бандера – «Обычный агент спецслужбы Врага, приведший захватчика на свою Родину». Не забарились і проекції на сучасність: українські націоналісти прислужували гітлерівцям, потім американцям і британцям… Відчуваєте дух холодної війни?

Висловлювання патріотично налаштованої частини коментаторів здебільшого звучать як гасла. Степан Бандера – герой України! Він – велика людина, символ, який може об’єднати націю. Своїм опонентам ця частина читацької аудиторії змогла протиставити тільки не підкріплені конкретними фактами розмірковування про політичну гру оунівців із гітлерівцями та про те, як останні їх «кинули».

Утім дійсність була набагато складнішою. Щоб зрозуміти сутність подій, варто мати на увазі, що від 1920 року і до початку Другої світової війни Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся належали Польщі. Тому СРСР аж ніяк не був ні батьківщиною, ні місцем проживання С.Бандери, який народився в 1909 році – ще за Австро-Угорської імперії.

Польська влада прагнула створити однонаціональну державу. Робилося це, зокрема, шляхом примусової асиміляції українців*, які складали не менше 15% населення країни.

Наступ на права українців був всеохоплюючим. Від них вичищали урядові установи, включаючи повітові. Польським переселенцям-колоністам передавались найкращі землі, забрані в українських селян. Розгорнулось масове переселення вчителів із Східної Галичини до Західної, а то й у центральні райони Польщі. Щоб не допустити народження нових інтелігентських кадрів, ліквідовувалися всі українські кафедри Львівського університету.

Звичні, починаючи ще з революційного 1917 року, зі зброєю в руках відстоювати свої права українці чинили опір польській владі. У серпні 1920 року була створена Українська військова організація (УВО), що здійснювала безпосередню боротьбу. Проти окупантів влаштовувалися теракти, саботажні акції, напади на поліцейські дільниці, підпали польських маєтків.

На основі УВО у Відні в січні 1929 року засновується Організація українських націоналістів. Своєю метою ОУН вважала безкомпромісну боротьбу за відновлення втраченої незалежності України та встановлення українського суверенітету на всіх етнічних землях. Напередодні Другої світової ОУН налічувала до 40 тис. осіб.

Степан Бандера до визвольної борні долучився ще юнаком. Уперше він був заарештований за організацію в Калуші маніфестації з нагоди десятиріччя ЗУНР у 19 років.

У 1934 році Бандера підготував замах на одного з головних організаторів політики «пацифікації»** щодо українського населення Галичини і Волині міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Невдовзі був заарештований і засуджений до страти, згодом заміненої на довічне ув’язнення. З 1936 року перебував у в’язниці «Swіęty Krzyż» («Святий Хрест») у Варшаві. З тюрми вийшов у вересні 1939 р. – після захоплення Польської держави Німеччиною та СРСР.

Тепер про німців. Оголосивши боротьбу за «життєвий простір», Німеччина не приховувала претензій на українські терени. Ще в 1933 році вона виступила з вимогою передати їй ці землі для «раціонального їх використання». У 1936 році німецьке керівництво запевняло Англію: «Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв’яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною».

Водночас нацистське керівництво вело розмови про створення Великої України, яка стала б житницею Німеччини. Для цього всіляко імітувалась підтримка вимог ОУН щодо соборності України.

З осені 1938 року Гітлер узяв курс на зближення з СРСР, щоб убезпечитись від війни на два фронти (проти західноєвропейських країн та СРСР). Наступного року, 23 серпня, сторони уклали на 10 років Договір про ненапад і нейтралітет. Цей документ, його ще називають пакт Ріббентропа–Молотова, мав таємний протокол про поділ Європи на сфери впливу й окупації.

Друга світова, як відомо, розпочалася нападом Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року. Вичекавши до 17-го числа, радянські війська вступили в межі Західної України та Західної Білорусі і швидко дійшли до лінії розмежування з гітлерівцями. З точки зору міжнародного права це була відверта агресія, що порушувала низку міжнародних домовленостей. «Визвольна місія» Червоної армії здійснювалася під приводом захисту «єдинокровних братів» – українців і білорусів від чужоземного поневолення, та чомусь Лемківщина й Холмщина потрапили при цьому до німецької зони окупації. Ліквідацію Польщі як держави ознаменував спільний радянсько-німецький військовий парад, проведений 22 вересня у Бресті. Такі самі паради, що символізували дружбу обох держав, відбулись у Пінську й Ковелі.

22 вересня було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28-го числа воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, підтвердився новим договором – про дружбу і кордон, котрий теж становив одну з найбільших державних таємниць Москви. Нарком закордонних справ В.Молотов, обґрунтовуючи переорієнтацію СРСР, привселюдно виголосив, що «не тільки безглуздо, а й злочинно вести… війну… за знищення гітлеризму».

…30 листопада 1939 року СРСР напав на Фінляндію.

…11 лютого 1940 року у Москві була підписана економічна угода, згідно з якою Німеччина отримала від СРСР 632 тис. т хліба, 232 тис. т бензину, 23,5 тис. т бавовни, 50 тис. т марганцю, 900 кг платини тощо. У Європі тоді Гітлер захоплював одну країну за іншою.

…У таємному протоколі до договору від 23 серпня 1939 року мова йшла також про інтереси СРСР стосовно Південного Сходу Європи. У кінці червня 1940 року СРСР, скориставшись тиском Німеччини на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца.

…У серпні 1940 р. СРСР увів війська в країни Прибалтики, захопивши Литву, Латвію та Естонію.

Кромсали Гітлер і Сталін бідну Європу, як хотіли.

І знову про українські справи. Керівник ОУН Євген Коновалець був убитий у Роттердамі (Голландія) у 1938 році агентом НКВС. Зверніть увагу на ці обставини – на той час ОУН не провадила на території СРСР жодної діяльності! Та на порядок денний висувалася нова світова війна й Україна мала перетворитися на один із головних театрів воєнних дій. Сталін це знав і ставив завдання своїм спецслужбам послабити український національно-визвольний рух.

Після загибелі Коновальця у наступні 2 роки в організації націоналістів відбувся розкол на фракції: ОУН–М і ОУН–Б. Старше покоління підтримало Андрія Мельника, молодше – Степана Бандеру.

Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у розв’язанні українського питання, то радикальні національні сили, очолювані Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за незалежність України, орієнтуючись на західні країни. Уже в цей час бандерівці розглядали можливість боротьби проти Німеччини, якщо та зазіхатиме на українські інтереси. Водночас і вони не відмовлялися від можливої зовнішньої допомоги.

У другій половині 1930-х років у Європі велася складна політична гра. Могутність Третього Райху зростала, агресивні наміри Гітлера були очевидними. І якщо вже керівництво такої великої за розмірами держави, як СРСР, шукало шляхів зближення з Німеччиною, то й українські націоналісти ігнорувати нові політичні реалії ніяк не могли. І намагались обернути їх на користь для свого народу. Тим більше, що дії «совєтів» на щойнозайнятих західноукраїнських землях підштовхували ОУН до взаємодії з Німеччиною. Її покровительство на той момент видавалося значній частині українців більш прийнятним ніж звірства сталінських поплічників.

…У Галичині та Буковині за короткий термін – із осені 1939 по середину 1941 року – було здійснено значні суспільні зрушення: запроваджено соціалістичні перетворення та радянську систему влади. Українізувалася освітньо-культурна мережа, помітно поліпшилося медичне обслуговування. Сенсацією стало повсюдне запровадження національної мови, різке збільшення кількості українських шкіл з одночасним скороченням польських. Трудящі із симпатією сприймали націоналізацію промислових, торговельних підприємств та банків. Авторитет нової влади зріс і внаслідок конфіскації поміщицьких господарств. Землі польських панів перерозподілялися серед селян. Заходи радянізації включали в себе розподіл серед міської голоти житла, націоналізованого після втечі польських чиновників і підприємців. Ці акції знаходили підтримку (нерідко досить активну) місцевого населення, котре настраждалося від польської та румунської колонізації.

Разом із тим більшовицький режим невдовзі розгорнув широким фронтом наступ на демократичні традиції галичан, щоб у мінімальний строк упровадити в Західній Україні ту систему, яка вже діяла в Наддніпрянщині. Головний удар спрямовувався проти політичної і культурної інфраструктури, створеної місцевою інтелігенцією за багато десятиріч у несприятливих умовах польського панування. Були заборонені всі українські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних видань. Згортався дуже до того популярний кооперативний рух.

Керівництво СРСР смертельно лякала сама можливість впливу національно налаштованої Галичини на Радянську Україну. Ось чому влада з такою наполегливістю насаджувала тут відпрацьовану тоталітарно-комуністичну систему. Західноукраїнські області заполонило радянське чиновництво, яке привнесло із собою хвилю русифікації, ігнорування місцевих традицій і зневагу до національної культури. Особливо тяжким ударом по населенню стала насильницька колективізація, що звелася до відбирання тільки-но поділеної землі. Категорично негативно сприймалися наступ радянської влади на церкву та релігію.

Ці заходи зрештою зумовили бойкот західними українцями радянської влади, свідомий спротив такій радянізації. У відповідь більшовики вдалися до широкомасштабних репресій, найпоширенішою формою яких стали депортації. З «буржуазними націоналістами» органи НКВС розправлялися прискореними темпами. Знищувалися або депортувалися на схід цілі соціальні верстви. Висилалися всі, хто «міг би» чинити опір новим порядкам. До Сибіру й Казахстану на примусові роботи без вироків суду відправлялися тисячі «ворогів народу». Серед репресованих були колишні дрібні та середні власники, політичні діячі, священики, чиновники, офіцери, юристи, а також найрізноманітніші «націоналісти». Лише з Галичини було депортовано близько 400 тисяч українців. Протягом 1939–1941 років майже 10% західних українців зазнали репресій.

Через украй неорганізовані перевезення люди цілими сім’ями гинули в дорозі від голоду, спраги та хвороб. На Півночі й у Сибіру доводилося організовувати поселення в тяжких кліматичних умовах, за колючим дротом. На плечі депортованих лягали суворі завдання індустріальних новобудов та освоєння нових територій. Висока смертність серед переселенців стала наслідком надзвичайно складних побутових умов і виснажливої фізичної праці в каторзі сталінських таборів.

Репресії проти населення ставали дедалі більш жорстокими та масовими. Довгождане возз’єднання українських земель виявилося кривавим. Однак у краї була сила, що за будь-яких обставин залишалася непримиренною щодо комуністів як прийшлих, так і місцевих, щодо радянізації – Організація українських націоналістів. Вона чинила опір новій владі та її представникам, вважаючи їх окупаційним режимом. Мережа підпільних осередків ОУН поширювала листівки, гуртувала молодь, подекуди здійснювала збройні акції проти радянських органів, військових. НКВС обрушив на оунівців жорстокі репресії.

Безпосередньо родині Бандер встановлення у краї радянської влади вартувало того, що главу роду – отця Андрія, греко-католицького священика, заарештували в травні 1941 року разом із двома дочками і вивезли до Києва НКВсники. Влітку батька розстріляли, поспішаючи позбавити його життя до приходу німців, дочок Оксану та Марту-Марію спровадили до Сибіру, в Красноярський край, де одна із них була замордована.

Із нападом німців 22 червня 1941 року на Радянський Союз націоналісти пов’язували надії на проголошення суверенної Української держави. С.Бандера почав добиватися підтримки нацистського уряду, підкреслюючи цілком очевидний факт: для оунівців новий ворог Гітлера в особі Сталіна є противником № 1. Це знайшло певне співчуття серед керівників Абверу (служби військової розвідки і контррозвідки) на чолі з адміралом Вільгельмом Канарісом. Керівництво ж нацистської партії, зокрема Мартін Борман, навпаки, не вважало за потрібне підтримувати український національно-визвольний рух, оскільки не розглядало його як серйозний фактор у радянсько-німецькій війні. Сам фюрер до якогось часу не висловлювався цілком певно, породжуючи в оунівців ілюзії щодо можливого співробітництва.

До речі, про Канаріса, який через своїх агентів вів переговори з лідерами ОУН. Він був у першу чергу солдатом і намагався служити інтересам свого народу. Фашистом не був. Навіть навпаки. Ізраїльський історик Дані Орбах з’ясував, що адмірал врятував від знищення більше 500 євреїв, переправляючи їх, під виглядом агентів своєї розвідки, за межі Райху – в основному до Іспанії та Португалії. Представники юдейського релігійного руху Хабад неодноразово подавали офіційні клопотання до ізраїльського Національного меморіального центру Голокосту Яд ва-Шем із проханням визнати Канаріса праведником народів світу.

Влітку 1943 року у Сантандері (Іспанія) Канаріс зустрівся з керівниками англійської та американської спецслужб і запропонував угоду: усунення Гітлера від влади, денацифікація країни, перемир’я на Заході та продовження війни на Сході. Пропозиції не були прийняті політичним керівництвом Британії та США.

11 лютого 1944 року адмірал був усунутий з посади керівника Абверу і фактично посаджений під домашній арешт. У липні за наказом начальника гестапо Мюллера його заарештували за підозрою у змові проти Гітлера. На початку лютого 1945 року перевели у концтабір Флоссенбюрг. Слідство розшукало щоденники адмірала, в яких він негативно відзивався про фюрера. 8 квітня спеціальний суд ухвалив смертельний вирок. Наступного дня Канаріс був повішений, труп – спалений на вогнищі. Згодом один із катів-есесівців показав на суді, що Канаріса повісили в залізному ошийнику, помер він у неймовірних стражданнях – промучившись близько півгодини.

Незайвим буде відзначити, що рішенням Нюрнберзького трибуналу Абвер не був визнаний злочинною організацією.

Навряд чи переконаний антифашист, яким був Канаріс, шукав би в українському таборі партнерів серед своїх ідеологічних антагоністів. Водночас, як непримиренний ворог більшовизму, керівник Абверу намагався створити в Україні плацдарм для війни з СРСР. У стратегічному плані йому була потрібна Україна, яка стала б партнером ненацистської Німеччини.

Відразу після початку німецько-радянської війни С.Бандера надсилає до адміністрації канцлера в Берліні спеціальний Меморандум ОУН. У формі, далекій від дипломатичної, націоналісти заявляли: «новий порядок в Європі аж ніяк неможливо будувати без України». При цьому вони посилались на приклад двох держав, що виникли в Європі у 1938 році – Словаччини і Хорватії, та наголошували: «українська проблема є набагато важливішою».

А вже за тиждень, а саме 30 червня 1941 року, після взяття Львова військами вермахту, бандерівці скликали там багатолюдний мітинг, на якому в присутності кількох німецьких генералів заявили про відновлення української державності. Тоді ж було створено Українське Державне Правління – власний уряд, на чолі його став один із найближчих соратників С.Бандери Ярослав Стецько.

ОУН розраховувала, що німці швидше погодяться на проголошення Української держави, ніж підуть на загострення відносин з українцями. Виходячи з цих міркувань, бандерівський уряд зробив заяву про підтримку Німеччини у війні із СРСР.

5 липня в ставці Гітлера відбулася нарада з українського питання. Попри пересторогу Канаріса, що «українські націоналісти – це фанатичні борці і ідеї української державності не можна легковажити», Гітлер дав вказівку: «Партайгеноссе Гіммлер, наведіть порядок з цією бандою!».

Вже наступного дня Бандера був розшуканий і затриманий у Кракові. Вищі чини вермахту заявили: «Ми не союзники, а завойовники» й вимагали відкликати Акт суверенітету. Провідник ОУН категорично і демонстративно відмовився це зробити. Відтак почалися залякування.

Невдовзі Бандеру та Стецька, заарештованого 9 липня, доправили до Берліну. За Степаном услід поїхала його дружина Ярослава з тримісячною донькою Наталкою, щоб перебувати поруч. У столиці Райху з українськими лідерами «працював» полковник Абверу Е.Штольце. 15-го числа обидва були звільнені – під нагляд поліції та із забороною залишати місто.

Оскільки Бандера та його соратники не полишили своїх вимог і постійно докучали ними нацистському командуванню, 15 вересня їх ув’язнили знову.

Ганс Франк, нацистський керівник так званого «генерал-губернаторства» в окупованій Польщі, до якого входив і «дистрикт» (область) «Галичина», записав у той час у щоденнику: «Розстріляно 15 бандерівців, 500 заарештовано». Проти всіх, хто намагався проводити самостійницьку політику, гестапо застосувало репресії.

Оунівці ж на територіях, звільнених від «совєтів» намагалися розпускати колгоспи, відновлювали приватну власність. Незалежну поведінку вони виявляли і в так званих «похідних групах», які просувалися територією України слідом за наступаючими німецькими військами.

Ці групи складалися з досвідчених організаторів та пропагандистів і загалом нараховували до 2 тис. осіб. Їх метою було поширення впливу на східні та південні області, встановлення місцевого самоврядування під контролем ОУН, розгортання підпільної мережі в Києві, Сумах, Житомирі, Полтаві й інших містах. Однак уже у вересні підрозділи СС заарештували та знищили більшість членів похідних груп ОУН–Б.

Невдовзі, в жовтні-листопаді, розгрому зазнало й більш лояльне до німців керівництво ОУН–М. Стало очевидним, що захищати інтереси України можливо лише за допомогою зброї. Оунівці змушені були піти в підпілля.

Тоді ж, дізнавшись про переслідування Бандери та його соратників, бійці українських батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд»*** (загалом до 600 вояків) відмовилися виконувати накази нацистського командування, після чого були розформовані. Трапилось це тоді, коли після розгрому радянських військ під Вязьмою німці прямували на Москву, а радянський уряд евакуювався до Куйбишева.

На початку 1942 року Бандеру, Стецька та ще понад 300 бандерівців гестапо перевело в концентраційний табір Заксенхаузен, що неподалік Берліна. Керівники визвольного руху утримувались в окремому бункері «Целленбау» («Камерний дім»). Тут знаходились також інші поважні особи, звезені з усієї окупованої гітлерівцями Європи. Це були люди різних переконань і рангів: політичні та військові діячі, переслідувані нацистами відомі вчені та священики, багатії та аристократи у статусі заручників.

Зокрема: колишній канцлер Німеччини Ганс Лютер, вождь німецьких комуністів Ернст Тельман, екс-прем’єри Франції Леон Блюм, Фріц Тіссен, Пауль Рейно, Едуард Даладьє, екс-канцлер Австрійської Республіки Курт Шушніг, син маршала Італії П’єтро Бадольйо, син Сталіна Яків Джугашвілі, двоюрідний брат Молотова Василь Короткій, головний комендант Армії Крайової Польщі генерал Стефан Ровецький і багато інших відомих персон. Переважна більшість із них отримувала допомогу від організацій Міжнародного Червоного Хреста своїх країн чи від власних родин.

Безперечно, становище цих «привілейованих» в’язнів докорінно відрізнялося від умов утримання полонених червоноармійців. Та не слід забувати, що Сталін сам відмовився він них, оголосивши всіх, хто потрапив до полону не в безпритомному стані, зрадниками. Отож вони не отримували, на відміну від тих же британських чи американських солдатів і офіцерів, ні посилок із дому, ні допомоги по лінії Червоного Хреста. Відтак і нацисти з ними, м’яко кажучи, не церемонилися.

Близько 100 тис. в’язнів померли в Заксенхаузені від знесилення, хвороб, недоїдання чи пневмонії, спричиненої переохолодженням. Багато в’язнів були страчені в результаті звірячих медичних експериментів.

Зазнала чергових утрат і родина Степана Бандери. Його брати – Олександр (доктор політекономії) та Василь (випускник факультету філософії Львівського університету), обидва активісти ОУН – були вбиті у 1942 році у концтаборі Аушвіц. Наймолодший із братів, Богдан, у складі бойових груп, виконуючи завдання проводу ОУН воював із гітлерівцями на території Південної України, кілька разів втікав із гестапо, загинув від куль НКВСників у 1949 році.

Тим часом в Україні зростав націоналістичний рух опору окупаційному режиму. 14–15 серпня 1942 року в Києві відбувся з’їзд українських самостійників, який прийняв рішення, «що настав час... нищити німецьку систему... протистояти німецькій силі». Основною стратегічною метою формувань ОУН та створеної нею Української повстанської армії (УПА) стало відновлення української державності. Така позиція обумовила боротьбу одразу на три фронти – проти німецьких окупантів, проти радянських партизанів та військових частин, а також проти польських формувань Армії Крайової.

Навесні 1943 року, після поразки під Сталінградом, нацистські власті прийняли рішення набрати в свою армію ненімецьких жителів західних українських областей. Усе вище командування дивізією мало бути німецьким (такою ж і мова спілкування), а сама дивізія називатися не українською, а галицькою. Бажаючих виявилося до 82 тис. осіб, 13 тис. із них стали солдатами дивізії СС «Галичина». Показово, що бандерівці вважали створення дивізії – фактично німецької колоніальної частини – недоцільним і шкідливим. ОУН–Б категорично заявила, що «українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах української армії».

25 вересня, за іншими даними – наприкінці грудня, 1944 року з тактичних міркувань німці звільнили з концтабору С.Бандеру, Я.Стецька, А.Мельника. Вони розуміли, що ті вестимуть безпощадну боротьбу за українську незалежність, а отже проти Москви.

Як і відступ німців, повернення комуністичної влади, на жаль, теж часто характеризувалося порушенням законності та негативними ексцесами. Слідом за наступаючими військами сунули підрозділи НКВС, які нещадно карали тих, хто в часи окупації перебував на якихось посадах чи взагалі не вів боротьби з німцями. Репресії щодо населення супроводили зайняття радянськими військами Житомира, Бердичева, Білої Церкви. Найбільшого розмаху репресії набули в Західній Україні.

Радянізація Галичини та Волині спричинила масові виступи протесту. Боротьба УПА проти військ НКВС у 1944–1945 роках була досить ефективною, бо спиралася на симпатії і повну підтримку переважної більшості населення. Тільки восени 1944 р. УПА здійснила 800 рейдів. Водночас ОУН–УПА організувала низку акцій із метою перешкодити мобілізації та депортації українського населення.

Степан Бандера повернутися в Україну вже не зміг. Останні роки життя він провів у Мюнхені, проживаючи під паспортом на ім’я Штефан Попель. Дбаючи про безпеку, справжнє ім’я доводилося приховувати навіть від доньки Наталки. Та конспіративні заходи не врятували. 15 жовтня 1959 року радянський агент Богдан Сташинський убив голову Проводу ОУН.

Німецький Верховний Суд у Карлсруе визначив, що головним обвинуваченим у вбивстві Бандери має бути радянський уряд у Москві.

***

Як бачимо, прихвоснем фашистів Степан Бандера не був, натомість безкомпромісно і жертовно відстоював інтереси власного народу. Помилки – робив, як кожен політик чи державний діяч. Жорстокість у своїх діях ОУН та УПА проявляли (в умовах окупації – польської, радянської, німецької, знову радянської.

Для тих, хто незалежність України цінує понад усе, Бандера – герой. Для супротивників нашої державності – ворог навіки.

Але є багато й тих, хто просто не знає історичної правди. Їм і адресована ця стаття.

Пробачте за надмірну академічність (цитати, дати, факти). Розвінчувати безпідставні звинувачення без конкретики неможливо.

* Асиміляцією називають процес злиття одного народу з іншим шляхом засвоєння його мови, звичаїв.

** Термін «пацифікація» походить від латинського слова «втихомирення», означає ж придушення революційного і національно-визвольного рухів за допомогою каральних акцій.

*** З ініціативи мельниківців незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії був створений «Легіон українських націоналістів», який складався з двох частини – «Нахтіґаль» і «Роланд». Командування вермахту (збройних сил Німеччини) розраховувало застосовувати їх в основному для каральних дій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. ОУН–Б сподівалася, що ці частини їй вдасться використати для утворення в майбутньому національної армії. З початком війни батальйони були направлені в Білорусь. Будь-які документальні свідчення їхньої участі в каральних операціях проти місцевого населення відсутні.

Про автора
Ігор Гавриленко
історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)
Ігор Гавриленко
138
Останні публікації