29.11.2014 | 20:33

Гібридний більшовик Володимир Путін

Експертне середовище, намагаючись дати точне визначення подіям на півдні та сході України (анексія Росією Криму, спроби відокремлення частини Донецької та Луганської областей), утвердилося в думці про їх відмінність від війни «класичної». Услід за генерал-майором у відставці Франком ван Каппеном, колишнім радником з миротворчих операцій Генерального секретаря ООН, радником НАТО з 2003 року та чинним членом верхньої палати парламенту Нідерландів, аналітики все частіше говорять про війну «гібридну».

Специфіка останньої полягає в тому, що агресор використовує широкий спектр дій, у якому суто воєнний компонент відіграє відносно невелику роль. Натомість застосовуються різноманітні політичні, інформаційно-психологічні та економічні впливи, котрі й завдають противнику основні втрати – територіальні, економічні, репутаційні, дезорганізують державну систему управління, деморалізують суспільство. А дії загонів озброєних людей в уніформах (професійних військових) маскуються акціями нерегулярних збройних формувань («ополченців», «повстанців») та супроводжуються проникненням на територію супротивника терористичних груп. При цьому комплектування лав бойовиків відбувається за рахунок маргінальних прошарків місцевого населення. Тим самим Росія як держава-загарбник намагається забезпечити собі алібі й уникнути відповідальності за порушення низки міжнародних угод, норм Женевських конвенцій про захист жертв війни від 1949 року із доповненнями 1977 та 2005 років, а також Конвенції про закони і звичаї суходільної війни (IV Гаазька конвенція), чинної ще від 1907 року.

Не заперечуючи тривалість і ретельність підготовки Росії до окупації українських земель, беруся стверджувати, що своєрідність нинішньої війни визначають не тільки і не стільки модерні тактичні й стратегічні розробки Міністерства оборони, Генерального штабу Збройних Сил та ФСБ РФ, скільки специфічне минуле цієї держави. Як і освіта, ментальність та професійний досвід багатьох її чільних керівників, у першу чергу – президента Росії.

У цьому переконує порівняння дій нашої східної сусідки тепер із агресією більшовицької Росії проти Української Народної Республіки майже сторіччя тому.

Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)

Більшовицький переворот відбувся у Петрограді в ніч із 24 на 25 жовтня 1917 року. Наступного дня, як тільки телеграфні повідомлення про цю подію надійшли до Києва, більшовики міста на спільному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів виступили із закликами підняти повстання й захопити владу. Утім, підтримки вони не здобули.

Незрівнянно більшим авторитетом у народі – у цілому по Україні та безпосередньо в Києві – користувалася Центральна Рада, до складу якої входили представники 19 політичних партій, зокрема й члени РСДРП(б). Та не вони тут задавали тон – більш чисельними, дієвими і впливовими були фракції партій національного відродження та соціальних реформ: українських есерів, соціал-демократів, соціалістів-федералістів.

Крім того на владу претендував штаб Київського військового округу, відданий Тимчасовому уряду Росії. З останнім задовго до жовтневих подій ЦР увійшла у гострий конфлікт, позаяк він чинив перешкоди утвердженню української автономії.

До речі, ради робітничих і солдатських депутатів, які діяли в Києві, також були противниками автономії України, що засвідчило їхнє об’єднане засідання, проведене ще 9 червня. Селянство ж – основна верства українського народу – однозначно підтримувало політичний курс Центральної Ради. Це підтверджували рішення I Всеукраїнського селянського з’їзду за участі 2 тис. делегатів (28 травня – 2 червня), позиція Всеукраїнської ради селянських депутатів та ЦК Селянської спілки.

Діяльність ЦР схвалювали також представники українізованих військових частин і національних меншин, зокрема єврейська партія Бунд. За підтримку української влади висловився й I Український робітничий з’їзд (11–14 липня), який обрав Всеукраїнську раду робітничих депутатів й увів її до складу Центральної Ради.

На середину літа 1917 року повний список ЦР налічував 822 члени. Із них 212 осіб представляли Всеукраїнську раду селянських депутатів, 158 – Всеукраїнську раду військових депутатів, 100 – Всеукраїнську раду робітничих депутатів. Інтереси ж загальноросійських рад робітничих і солдатських депутатів у складі ЦР обстоювали 50 членів. Такий розподіл мандатів виразно демонструє, яким саме радам віддавав перевагу народ.

25 жовтня Центральна Рада створила підпорядкований їй Крайовий комітет охорони революції в Україні (мались на увазі здобутки Лютневої, демократичної, революції, котра після зречення царя Миколи II фактично заснувала на теренах Російської імперії республіканський лад).

Послідовно дотримуючись демократичних принципів, ЦР забезпечила входження до складу Крайового комітету представників різних політичних партій та організацій. Поміж них також були більшовики – народжений в Україні росіянин Георгій П’ятаков та українець Володимир Затонський.

26 числа Центральна Рада, щоб привернути на свій бік якнайбільше демократичних організацій, ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголосила на необхідності переходу влади до рук усієї революційної демократії, а не до рад робітничих і солдатських депутатів, які становили лише незначну її частину. Остаточно визначивши своє негативне ставлення до перевороту в Петрограді, ЦР заявила, що «буде рішучо боротись з усіма спробами підтримки цього повстання в Україні».

Відповіддю став негайний вихід більшовиків із Центральної Ради та Крайового комітету. На об’єднаних зборах з представниками окремих рад робітничих і солдатських депутатів, профспілок, фабзавкомів та військових частин вони створили в Києві Революційний комітет і зажадали передачі йому влади.

Резолюції більшовиків підтримали й ради робітничих і солдатських депутатів Катеринослава (нині Дніпропетровськ), Харкова, Одеси.

Узурпація влади однією політичною силою неминуче викликала б незгоду інших, призвела б до розколу суспільства та громадянської війни. Та це членів РСДРП(б) не зупиняло.

Вони виступили проти військ Київського гарнізону, підпорядкованих Тимчасовому уряду. Ті вдалися до арештів членів Ревкому й готові були вчинити розправу над більшовиками, чому завадило втручання Центральної Ради.

29 жовтня збройні загони новообраного Ревкому захопили завод «Арсенал» і деякі військові об’єкти Київського округу. Бої за «Арсенал» тривали кілька діб. Аж поки 31 числа український полк, сформований із делегатів ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду, не придушив заколот більшовиків та не вигнав із міста антиукраїнськи налаштованих членів штабу округу.

У ці драматичні дні, намагаючись опанувати ситуацію, український уряд – Генеральний секретаріат перебрав на себе справи військові, продовольчі та шляхи сполучення, а загальні збори ЦР поширили його владу, крім центральних губерній, на Херсонську, Катеринославську, Харківську, Таврійську (без Криму), Холмську й частково Курську та Воронезьку.

1 листопада Генеральний секретаріат призначив на посаду командуючого Київським військовим округом колишнього підполковника авіації російської армії Віктора Павленка. Того самого дня припинився страйк робітників Києва. Значна частина червоногвардійців міста перейшла до загонів вільного козацтва, відданого українській владі.

Невдовзі спільне засідання ЦР з виконкомами рад робітничих і солдатських депутатів Києва визнало її крайовою владою в Україні. І вже 7 листопада Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки, націоналізацію землі, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження 8-годинного робочого дня, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканність особи і житла.

Рішучі дії ЦР зі стабілізації ситуації в Україні дратували російський більшовицький уряд – Раду народних комісарів, тому вона інспірувала невдоволення українською владою з боку контрольованих Петроградом рад і зрештою вдалася до організації збройного повстання в Києві.

24 листопада Харківська рада робітничих і солдатських депутатів ухвалила резолюцію про недовіру Центральній Раді, висловила протест проти анексії (!) Харкова і Донецького басейну та визнала над собою владу Раднаркому. А 29 числа Головний комітет РСДРП(б) у Києві висунув вимогу до ЦР передати владу більшовикам.

Черговий збройний виступ вірні ЦР війська придушили у ніч з 29 на 30 листопада. У тодішній заяві Генерального секретаріату більшовики були названі «безвідповідальними людьми, які розуміють революцію як долання всякого організованого життя». Відтак уряд прийняв рішення про роззброєння червоних частин і вислання їх за межі України, що й було зроблено наступного дня.

Більшовицькі підрозділи 2-го гвардійського корпусу під проводом Євгенії Бош (громадянської дружини П’ятакова), що прямували з фронту на захоплення Києва, біля Жмеринки були зупинені 1-м українським корпусом Павла Скоропадського, обеззброєні та відправлені до Росії.

Так само поразкою закінчилося більшовицьке повстання в Одесі, яке спалахнуло 30 листопада.

У перший місяць після жовтневого перевороту Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Це засвідчили вибори до Всеросійських установчих зборів, які відбувалися наприкінці листопада – на початку грудня. Українські партії, переважно соціалістичні, здобули на них майже 75 % усіх голосів, тоді як більшовики одержали трохи більше 10 % (в основному їх підтримали російськомовні виборці, працівники промислових підприємств).

Лише в пролетарському Донбасі частка пробільшовицьки налаштованого населення була значною, що дозволило встановитися там владі рад.

У цій ситуації більшовики зробили спробу здобути владу в Україні шляхом скликання Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Однак і його організація відбулася не за сценарієм більшовиків.

З’їзд представників робітництва, вояцтва та селянства України, який називають також Всеукраїнським з’їздом рад, відкрився у Києві 4 грудня. У його роботі взяли участь близько 2,5 тис. делегатів. Більшість із них становили селяни.

Першорядним питанням роботи з’їзду стала реакція на «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради», що того ж дня надійшов телеграфом до Києва за підписами голови Раднаркому В.Ульянова (Леніна) та народного комісару з іноземних справ Л.Троцького.

Петроград зажадав припинення роззброєння радянських, червоногвардійських частин і фактичної легалізації їх в Україні. Крім того його не влаштовувало ставлення ЦР до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому ті мали найкоротший шлях – через Україну, чому Рада не перешкоджала, і вливалися до складу Війська Донського.

На відміну від сьогоднішніх засланих на Донбас російських козачків донський отаман Олексій Каледін після більшовицького перевороту проголосив незалежність Області Війська Донського, утворив союз козаків Дону, Кубані й Тереку та розгорнув боротьбу проти «червоної зарази». Згодом, із початком українсько-більшовицької війни, Каледін наказав усім донським військовим підрозділам надавати найрішучішу допомогу українському народу, його представникам у боротьбі з більшовизмом.

Своїм ультиматумом червоні вожді також домагалися від ЦР виступу на їхньому боці й участі у збройній боротьбі «с контрреволюционным кадетско-калединским восстанием».

На ухвалення рішення українській владі відводилося 48 годин. У разі відмови Раднарком погрожував негайним оголошенням війни. Точніше, по-єзуїтськи облудно це було сформульовано так: «будет считать Раду в состоянии войны против Советской власти в России и на Украине».

Між іншим, перший законодавчий акт більшовиків у галузі міжнаціональних відносин – «Декларація прав народів Росії» – проголошував їх рівноправність та суверенність, протиставляв національній політиці Тимчасового уряду право народів на вільне самовизначення, аж до відокремлення й утворення самостійної держави. Підписали документ 2 листопада 1917 року народний комісар у справах національностей Й.Джугашвілі (Сталін) і той же В.Ленін.

У дожовтневий період Ленін неодноразово виступав на захист права України на вільне відокремлення від Росії. Утім, і маніфест-ультиматум підтверджував суверенні права націй, безпосередньо – й української. Як приклад наводилася «фінляндська буржуазна республіка», до якої радянська Росія претензій не мала.

Українська ж Центральна Рада обвинувачувалась у тому, що «прикрываясь национальными фразами, она ведет двусмысленную буржуазную политику», а саме не визнає ради і радянську владу в Україні, посилається «заведомо ложно на автономные будто бы права «Дона и Кубани», […] идущие вразрез с интересами и требованиями громадного большинства трудового казачества», стала на шлях «неслыханной измены революции, на путь поддержки злейших врагов как национальной независимости народов России, так и Советской власти, врагов трудящейся и эксплуатируемой массы». І саме ця «двусмысленная политика» позбавляє більшовиків можливості визнати ЦР «как полномочного представителя трудящихся и эксплуатируемых масс Украинской республики».

(Чи не в цій риториці черпають натхнення для своїх виступів глашатаї путінської політики Лавров і Чуркін, як і сам кремлівський лідер?)

Київський з’їзд підтвердив волю українського народу, виявлену виборами, і висловив цілковиту довіру Центральній Раді. Ультиматум Петрограду делегати розцінили як замах на УНР, грубе втручання в її державне й політичне життя.

Генеральний секретаріат в офіційній відповіді Раднаркому, документ підписали глава уряду Володимир Винниченко та генеральний секретар з військових справ Симон Петлюра, зазначив, що Україна виступає проти більшовицьких методів встановлення влади, Рада народних комісарів Росії не має права втручатися у внутрішні справи України, російські більшовицькі частини повинні реалізовувати свої національні прагнення вдома, а не в Україні, де влада не допустить такої анархії та розрухи як у Росії, роззброєння більшовицьких частин необхідне для уникнення громадянської війни, отож воно триватиме, якщо ці частини загрожуватимуть українській владі, Україна визнає право націй на самовизначення та політичний плюралізм, тому пропускатиме козачі частини на Дон і Кубань.

Крім того, уряд вирішив припинити постачання хліба до Росії.

Члени РСДРП(б) та їх прибічники (загалом 124 делегати), опинившись на Київському з’їзді в значній меншості, вирішили гучно гупнути дверима й іще 5 грудня залишили захід, мотивуючи своє рішення його неправочинністю.

Вони попрямували до Харкова. Туди ж 8 числа підступили червоногвардійські загони під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка. У ніч на 9 грудня вони повністю заволоділи містом, роззброївши українізовані частини.

Харків, куди продовжували прибувати ешелони з червоними військами, став форпостом більшовиків.

На той час у місті засідав III з’їзд Рад Донецько-Криворізького басейну. 77 делегатів на нього відрядили всього 46 зі 140 рад регіону. До них приєдналися «київські біженці». Разом вийшло близько 200 осіб. Вони представляли лише 89 рад і військово-революційних комітетів, у той час як тільки рад в Україні існувало понад 300. Та це не завадило більшовикам нашвидкуруч інсценізувати альтернативний Всеукраїнський з’їзд рад.

На другий день роботи, 12 грудня, він проголосив встановлення в Україні радянської влади. Було обрано Центральний виконавчий комітет рад України, котрий у свою чергу створив урядовий орган – Народний секретаріат. Прізвища його членів були невідомими Україні. Навіть харківські більшовицький комітет і рада робітничих депутатів не бажали визнавати цього уряду.

Не дивно, що одним зі своїх перших рішень Народний секретаріат дозволив вивозити хліб з України до Росії. Неймовірний цинізм більшовиків полягав й у тому, що, звинувачуючи українську владу в антинародній, дрібнобуржуазній політиці, вони привласнили назву Української Народної Республіки і лише з часом нарекли себе Українською Радянською Республікою.

17 грудня ЦВК опублікував маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату, скасував їхні розпорядження, поширивши на територію України постанови та декрети російського Раднаркому, у тому числі про землю, робітничий контроль, націоналізацію промислових підприємств, а на наступний день створив Крайовий комітет по боротьбі з контрреволюцією.

Надалі наявність в Україні двох центрів влади – київського національного та харківського радянського – дала змогу владі більшовицької Росії формально залишатись осторонь війни, видавати її за внутрішньоукраїнський конфлікт.

Тим часом червоні частини (30 тис. воїнів) повели наступ на Донбас, центр і південь України. Тактика більшовиків полягала в просуванні лініями залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами.

Водночас організації РСДРП(б) здійснювали величезну агітаційну роботу, спрямовану проти Центральної Ради. Удаючись до шаленого популізму – фрази на кшталт «фабрики – рабочим, земля – крестьянам, мир – народам» діяли безвідмовно на простодушні маси, червоні з кожним днем збільшували свій вплив. У захоплюваних містах Лівобережжя більшовицькі ради та військово-революційні комітети спирались на підтримку озброєних пролетарських загонів. Комуністичною пропагандою було деморалізовано й деякі українські гарнізони.

Першим зазнав удару Катеринослав, де заздалегідь було підготовлено повстання робітників.

Українська влада вживала енергійні заходи для припинення агресії. Було створено Особливий комітет оборони України. Засновувалася армія на засадах добровільності та оплати. Нарешті відкинувши ідеї автономії та федералізму, 9 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила ІV Універсал, який проголосив самостійність Української Народної Республіки.

У відповідь проти ЦР спалахнули інспіровані більшовиками збройні виступи в Миколаєві та Одесі. 16 січня підняли повстання окремі частини Київського гарнізону і робітники заводу «Арсенал».

Війська УНР 22 січня придушили повстання в Києві, однак масований наступ більшовиків продовжився. 25 числа українська влада залишила столицю. Наступного дня місто захопили радянські війська під командуванням колишнього полковника царської армії Михайла Муравйова. Розпочався страхітливий «червоний терор», жертвами якого стали кілька тисяч осіб.

З Києва більшовицькі загони почали похід на Правобережжя.

Урятувати молоду Українську Народну Республіку, народжену безкровною революцією 1917 року, могла лише іноземна допомога.

Однак і тут Петроград чинив перешкоди. Раднарком свідомо затягував переговори у Брест-Литовську, де працювала мирна конференція, що мала розробити умови припинення Першої світової війни. Це було потрібно більшовикам, щоби виграти час і завершити загарбання значної частини території України, зі столицею включно.

Коли ж те вдалося, на останній, найдраматичніший етап переговорів, росіяни привезли представників харківського Народного секретаріату й намагалися подати ситуацію так, ніби влади Центральної Ради в Україні вже не існує, а повноправними представниками українців можуть бути лише уповноважені радянського уряду.

Ці інсинуації українська делегація відкинула. Не знайшли вони розуміння і в представників Четверного союзу.

Встановлення радянської влади в Україні супроводжувалося масовим терором. Унаслідок неефективного управління знизилася продуктивність сотень націоналізованих заводів і шахт, зросло безробіття. Узимку 1918 року зазнала розгрому велика та середня сільськогосподарська власність. Країна почала розпадатися на окремі частини. Так, були проголошені радянські Одеська та Донецько-Криворізька республіки.

ДКР теж виникла у Харкові – на IV з’їзді Рад робітничих і селянських депутатів Донецького та Криворізького басейнів.

Наміри відокремлення від України її східної частини, включно з Катеринославом, Харковом, Полтавою, Сумами, обурювали українських комуністів, зокрема члена Центрального виконавчого комітету Рад України Миколу Скрипника. Натомість ініціатор ДКР російський професійний революціонер Федір Сергєєв (Артем) дорікав йому націоналізмом та – уявіть розмах демагогії! – схильністю до сепаратизму.

Утвердження радянської влади в регіоні відбувалося через подолання спротиву значної частини населення. У подальшому маріонеткові керівники «республіки», розраховуючи на підтримку Петрограда й включення своєї квазідержави до Російської федерації, заявляли, що умови Брест-Литовського мирного договору території ДКР стосуватися не можуть, оскільки вона не входить до складу української держави. Відправляли навіть ноти протесту кайзеру Німеччини, а Центральній Раді заявляли, що без визнання Донецько-Криворізької республіки миру не настане. Обурювалися тим, що «воля народа нашей Республики будет задавлена силою германских и австрийских штыков».

…На початку лютого 1918 року на територію України вступили закликані керівництвом УНР німецькі й австро-угорські війська загальною кількістю 450 тис. В авангарді наступу на схід та південь країни просувалися кілька тисяч українського війська. Більшовицькі загони практично не чинили опору, зосередившись на вивезенні до Росії матеріальних цінностей. До кінця квітня вся територія України була визволена.

Подібним чином російські агресори діяли й під час Другої українсько-більшовицької війни (листопад 1918 – грудень 1919).

Комуністичну партію (більшовиків) України було утворено у квітня 1918 року в Таганрозі з ініціативи М.Скрипника. Її самостійне існування тривало близько 3 місяців. Перший з’їзд партії відбувся у липні в Москві. Тут на вимогу російських «товаришів» КП(б)У влилася до складу РКП(б). Зі збереженням власної назви, але з підпорядкуванням загальним партійним з’їздам і ЦК (знову – вражаюча демагогічна еквілібристика).

Із втратою України червона Росія змиритися не могла. Завдання відновити в краї радянську владу покладалося на цілковито керовану Москвою «українську» комуністичну партію. Першу невдалу спробу підняти на повстання селян Чернігівщини більшовики здійснили у серпні.

У листопаді, під час антигетьманського повстання, очоленого Директорією УНР, у м. Суджа Курської губернії засновується Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Значення цього декоративного утворення розкриває телеграма В.Леніна від 29 листопада 1918 року, адресована головкому збройних сил РСФРР Іоакиму Вацетісу: «С продвижением наших войск на запад и на Украину создаются областные временные Советские правительства […], что отнимает возможность у шовинистов Украины, Литвы, Латвии, Эстляндии рассматривать движение наших частей, как оккупацию, и создает благоприятную атмосферу для дальнейшего продвижения наших войск. Без этого обстоятельства наши войска были бы поставлены в оккупированных областях в невозможное положение, и население не встречало бы их, как освободителей».

Тепер наступ на Україну, знову – без оголошення війни, почали з Чернігівщини. Частинами Червоної армії керували В.Антонов-Овсієнко, Й.Сталін і В.Затонський.

При цьому, поки йшла підготовка до скинення гетьмана Павла Скоропадського, майбутній лідер Директорії В.Винниченко домовився з українськими більшовиками про спільну боротьбу проти німців та австрійців, котрі перебували в Україні, а майбутній голова Ради народних комісарів УСРР Християн Раковський обіцяв йому визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою.

В умовах зовнішньої агресії Директорія раз по раз висилала до керівництва РСФРР ноти протесту, на що отримала відповідь народного комісара закордонних справ Георгія Чичеріна: «Никакого войска Российской Социалистической Советской Республики на Украине нет. Военная акция на Украине в этот момент проводится между войском Директории и войсками Украинского Советского Правительства, которое является целиком независимым. Между Украиной и Советской Россией теперь нет никаких вооруженных столкновений».

Ця нота з Москви надійшла у неділю 5 січня 1919 року. А вже у понеділок Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який кілька днів тому перебрався з Росії до Харкова, своїм декретом проголосив утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки. Невдовзі цей же уряд задекларував необхідність об’єднання з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. Замість вільного обрання рад створювались надзвичайні органи влади – ревкоми та, у селах, комбіди (комітети бідноти).

І знову з більшовицької Росії на адресу УНР лунали звинувачення в контрреволюційності, а загарбання України виставлялось як закономірний результат боротьби, котра ведеться тут між робочим класом і бідним селянством з одного боку та українською буржуазією з іншого. Будь-яке втручання агентів Москви заперечувалось, а війна оголошувалася внутрішньоукраїнською, тобто громадянською.

Зрештою, розраховуючи на допомогу Антанти, 16 січня 1919 року Директорія змушена була сама оголосити війну радянській Росії.

Загальна чисельність червоних військ, задіяних в окупації України, не перевищувала 11 тис., але вони спиралися на підтримку пробільшовицького партизанського руху. Армія ж УНР виявилася небоєздатною. Будучи за своїм складом переважно селянською, вона легко піддавалася популістській комуністичній агітації, спрямованій, зокрема, на ліквідацію приватної власності на землю та її тотальний зрівняльний поділ.

Оголосили про перехід на радянські позиції та розпочали боротьбу проти Директорії зсередини два колишніх петлюрівських отамани – Григор’єв і Зелений. Їхні загони налічували майже 50 тис. бійців.

Проте ентузіазм мас, захоплених неймовірними обіцянками більшовиків, ущух, щойно ті перейшли до політики «воєнного комунізму»: продрозкладок, одержавлення промисловості та землі, запровадження загальної трудової повинності, використання земельного фонду для створення радгоспів і комун, тоді як український селянин споконвіку мріяв стати самостійним господарем.

Відтак селянство почало активно обстоювати свої права. Уже наприкінці зими повстанський рух охопив Київську, Чернігівську, Полтавську губернії, потім – усю територію УСРР. Повернули свою зброю проти червоних і обдурені ними отамани, ті ж Зелений, Григор’єв та інші.

Начдив Григор’єв, який устиг отримати від більшовиків орден Червоного Прапора, навесні закликав села формувати повстанські загони, захоплювати повітові центри, а свої частини (15 тис. бійців) повів на Київ. Досить легко його війська здобули Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Чимало частин Червоної армії перейшли на бік Григор’єва, цілком поділяючи гасло «Геть московську обжорку!».

Воно, це гасло, виразно окреслювало грабіжницьку по відношенню до українського народу суть російського експансіонізму.

Закономірним був і результат – навіть ті, хто вірив більшовикам, невдовзі відверталися від них.

Як бачимо, збігів із теперішньою ситуацією більш ніж достатньо. Тому стверджувати, що сучасна війна Росії проти України чимось докорінно відрізняється від попередніх спроб загарбання наших теренів східним агресором, не доводиться. Ледь не кожен епізод подій майже столітньої давності викликає аналогії з нинішньою ситуацією.

З арсеналу чекістсько-більшовицьких методів витягнуто демагогічні виверти про наступ київської влади на якісь специфічні права і потреби мешканців Сходу й Півдня України, обвинувачення в нехтуванні прав «простого народу», «русскоязычного» населення, твердження про історичну окремішність цих регіонів. Водночас, спираючись на зрусифіковані, маргінальні елементи, лідери бойовиків, місцеві й прибулі, та їхні російські інструктори й куратори встановили на Донбасі владу агресивної меншості над більшістю і дійсно попирають базові, елементарні права людей. У краї запанувала атмосфера щоденного насильства, вбивств, збройних сутичок, доносительства, терору проти свідомих і патріотично налаштованих людей.

Звичайні виборчі процедури та демократичне волевиявлення заміні ерзац-плебісцитами із заздалегідь відомими фальшивими результатами.

Відкритій агресії передувала тривала агітаційна обробка, цілеспрямоване формування «п’ятої колони». Утім, подібна пропаганда продовжується – з розрахунку і на решту українських територій, з метою підриву довіри до української влади та дискредитації української ідеї. Провокування невдоволення діями Києва здійснюється як ззовні, так і зсередини – посередництвом контрольованих Кремлем елементів. Брехливі інформаційні «вкидування» мають завдання розкласти опір суспільства, деморалізувати військо, дестабілізувати ситуацію в тилу, на мирних територіях.

Надзвичайний цинізм Москви проявляється у тому, що заяви про нелегітимність української влади супроводжуються зухвалим запереченням будь-якого власного втручання, ігноруванні безлічі фактів присутності російських військ та озброєння в Україні. Кремль продовжує видавати інспіровану ним же, але неоголошену, війну за внутрішню українську кризу.

Українській владі та міжнародним інституціям настирливо нав’язуються переговори з терористами, щоб у такий спосіб легалізувати їх. А ті, по суті – кремлівські політичні маріонетки, поспішають оголосити свої ДНР, ЛНР та інші «республіки» істинно народними. Що не заважає цим «главам», «прєдсєдатєлям» і «атаманам» в умовах безкарності й відсутності реального контролю Москви за їхніми діями грабувати природні ресурси краю, демонтувати обладнання промислових підприємств, позбавляти регіон перспектив економічного розвитку. Обіцяючи при цьому народу краще життя у невизначеному майбутньому…

Історія не тільки проводить паралелі. Вона застерігає агресора.

Остаточно оволодіти територією України більшовики спромоглися тільки у 1920 році. Для цього їм довелося перекинути сюди значні військові сили – з Кавказу, Сибіру, Туркестану, включно з 1-ю Кінною армією Семена Будьонного.

Однак загарбання земель не означало упокорення народу. Село продовжувало кипіти. Проти радянської влади боролися сотні партизанських загонів.

За визнанням Л.Троцького, українські повстанці відтягнули на себе втричі більше збройних сил більшовиків, ніж уся Антанта. Проти бунтівників кидалися найбільш боєздатні частини Червоної армії на чолі з уславленими воєначальниками – Василем Блюхером, Павлом Дибенком, Григорієм Котовським, Олександром Пархоменком та іншими. Зрештою чисельність військ в Україні була доведена до понад мільйону.

Війська використовувалися й для реквізиції хліба. Але його ще треба було якось вивозити з України.

У телеграмі до заступника голови Реввійськради РСФРР Ефраїма Склянського від 6 лютого 1921 року В.Ленін обурювався опором «бандитів»: «И хлеб и дрова, все гибнет из-за банд, а мы имеем миллионную армию».

Ще в 1922 р. більшовики в Україні не контролювали навіть більшості повітових міст, а лише губернські. Збройний спротив радянській владі в Україні тривав набагато довше, ніж в більшості інших регіонів СРСР – фактично до 1923 року.

Чи готовий до цього Путін?

Про автора
Ігор Гавриленко
історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)
Ігор Гавриленко
138
Останні публікації