9.01.2013 | 12:45

Шабаш мерзотників на «Полтавщині»

Учора вночі два негідники влаштували на шпальтах «Полтавщини» справжнісінький шабаш. Брутальний і цинічний. Вкотре.

Цього разу приводом стала публікація в блозі Людмили Кучеренко. У ній розповідалось, як у селі Біївці Лубенського району було відзначено день народження видатного українського поета Василя Симоненка.

Захищені ніками «Мишка» та «люблюПолтаву» два примітиви глумилися над чим тільки могли. Тут були і хуліганські вихватки проти авторки матеріалу, її професійної та громадської діяльності. І безсоромні коментарі щодо зовнішності (подібного жоден справжній чоловік собі не дозволить).

Як завжди, не обійшлося без ницих нападок на українську мову, патріотичні почуття українців. Дісталося від духовних пігмеїв і Поетам. Не тільки Василеві Симоненку, але й Кобзареві (складається враження, що для «Мишки», «люблюПолтаву», деяких інших нікчемних зайд та їх підспівувачів, що намагаються задавати тон у коментарях на «Полтавщині», не існує жодної моральної межі).

На початок 9-ї години ранку це виглядало таким чином:

1.jpg

2.jpg

3.jpg

4.jpg

5.jpg

6.jpg

7.jpg

Після 9-ї години ранку підключилася редакційна «цензура». Однак помітки «Коментар містить знижений експресивний узус» удостоївся тільки коментар «Мишки» від 0:18.

(Між іншим, «Орфографічний словник української мови» дає таке тлумачення слова «узус»: «те, що стало загальноприйнятим, звичайним; звичай, правило; використання, вживання». «Словник іншомовних слів» подає два значення: «1. Звичай, звичка, правило» та «2. Використання, застосування». Крім того, у давньоримському праві цей термін означав «користування чужими правами».

Шановна редакція! Не знаю, який зміст у слово «узус» вкладаєте ви, але чи не краще буде нецензурну лайку та паплюження чужої честі й гідності називати саме цими словами?!)

Звичайно ж, пані Людмилу Кучеренко як людину сильну, принципову й гідну не зупинять персональні образи, дзявкання підлих людців, інтернетівських мосьок і шавок.

Тим більше, не по зубам останнім пам’ять про геніальних поетів – Шевченка й Симоненка, чиї образи для багатьох українців є святими.

Для чужинців, яничарів і манкуртів – історична довідка. Василь Симоненко – наш земляк. Народився в с. Біївці 8 січня 1935 року. Прожив мало. Його земна путь увірвалася 13 грудня 1963 року. Менше місяця Василеві не вистачило, щоб відзначити свій 29-й день народження.

Устиг, проте, багато. У 1957 році сільський хлопець закінчив факультет журналістики Київського університету. Потрапив у Черкаси. Працював в обласних газетах «Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини». Згодом став кореспондентом «Робітничої газети».

Симоненко Василь

Ще в студентські роки почав писати вірші. Встиг видати збірку поезій «Тиша і грім» (1962) та віршовану казку «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963).

Значну частину творів в умовах радянської цензури надрукувати в офіційних виданнях було неможливо. Ці вірші розходилися самвидавом і швидко набували великої популярності. Вони правдиво висвітлювали реалії життя простих людей, передусім сільських трударів, сатирично висміювали недоліки радянського ладу, гнівно таврували деспотизм тоталітарного ладу та практику великодержавного шовінізму.

Своєю творчістю Василь Симоненко фактично продовжив літературних шлях Тараса Шевченка. Відтак правлячий режим, уже не царський – «найсправедливіший радянський», згубив і цього поета.

У 1962 році він разом із художницею Аллою Горською та студентом режисерського факультету Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого і водночас керівником Клубу творчої молоді Лесем Танюком виявив місця масового поховання людей, розстріляних НКВД, жертв сталінських політичних репресій – у Биківнянському лісі, на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях. Про ці страхітливі відкриття громадянські активісти повідомили в Київську міськраду.

Ось як про те згадував Лесь Танюк:

«Року 62-го чи 63-го ми дістались туди, до Биківні, втрьох – Горська, Симоненко і я. Місце як місце, горби, трава, земля вгинається під ногами, пасуться кози, а на рівному місці посеред лісу хлопчаки грають у футбол. Василь: «А ти подивись, чим вони грають». Пацани гралися маленьким дитячим черепом, простріленим двічі... Алла відійшла, розплакалась, довго не могла говорити. Місцевий дідусь під чаркою оповідав нам про те, що творилося після літа 1936 року «за зеленим парканом», яким було огороджене це страшне місце. Василь, ніби не слухав його. Дід пішов, і Василь прочитав мені такі рядки:

Ми топчемо і ворогів, і друзів,

О бідні йорики, всі на один копил.

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил...

Ми й тоді не мовчали. Так з’явився на світ «Меморандум-2», який ми подали до Міської ради. Там його справно й поховали. Відповіді, звичайно, ніякої не отримали. Але відтоді почалась нова, найболючіша хвиля переслідувань. Василя Симоненка дуже побили, коли він приїхав додому, в Черкаси, – і раз, і вдруге, і втретє, – у міліції. Після того він захворів і помер. За Аллою дуже слідкували, погрожували. Час був непевний, такий непевний, що, бува, стоїш на пероні метро і остерігаєшся – як би «випадково» не зіштовхнули під колеса».

Василь Симоненко помер у лікарні внаслідок спричиненої побиттями швидкоплинної хвороби нирок.

Алла Горська загинула наприкінці 1970 року. Обставини її трагічної смерті мають спільні риси з іншими політичними вбивствами, здійсненими КДБ…

Якщо «Мишка», «люблюПолтаву» та деякі підбрехачі, що встигли до них приєднатися сьогодні зранку, прочитають ці рядки, то зможуть дізнатися, над чиєю пам’яттю збиткувалися.

Утім, про таких, як ви, Симоненко й сам написав. Дозволю собі навести кілька його поезій.

«ДЕ ЗАРАЗ ВИ, КАТИ МОГО НАРОДУ?..»

 Де  зараз  ви,  кати  мого  народу? 

 Де  велич  ваша,  сила  ваша  де? 

 На  ясні  зорі  і  на  тихі  води 

 Вже  чорна  ваша  злоба  не  впаде. 

 Народ  росте,  і  множиться,  і  діє 

 Без  ваших  нагаїв  і  палаша. 

 Під  сонцем  вічності  древніє  й  молодіє 

 Його  жорстока  й  лагідна  душа. 

 Народ  мій  є!  Народ  мій  завжди  буде! 

 Ніхто  не  перекреслить  мій  народ! 

 Пощезнуть  всі  перевертні  й  приблуди, 

 І  орди  завойовників-заброд! 

 Ви,  байстрюки  катів  осатанілих, 

 Не  забувайте,  виродки,  ніде: 

 Народ  мій  є!  В  його  гарячих  жилах 

 Козацька  кров  пульсує  і  гуде! 

«ГРАНІТНІ ОБЕЛІСКИ, ЯК МЕДУЗИ...»

 Гранітні  обеліски,  як  медузи,

 Повзли,  повзли  і  вибилися  з  сил.

 На  цвинтарі  розстріляних  ілюзій

 Уже  нема  місця  для  могил.

 Мільярди  вір  –  зариті  у  чорнозем,

 Мільярди  щасть  –  розвіяні  упрах...

 Душа  горить,  палає  лютий  розум,

 І  ненависть  регоче  на  вітрах.

 Коли  б  усі  одурені  прозріли,

 Коли  б  усі  убиті  ожили,

 То  небо,  від  прокльонів  посіріле,

 Напевно  б  репнуло  від  сорому  й  хули.

 Тремтіть,  убивці,  думайте,  лакузи,

 Життя  не  наліза  на  ваш  копил.

 Ви  чуєте?  –  На  цвинтарі  ілюзій

 Уже  немає  місця  для  могил.

 Уже  народ  –  одна  суцільна  рана,

 Уже  від  крови  хижіє  земля,

 І  кожного  катюгу  і  тирана

 Уже  чекає  зсукана  петля.

 Розтерзані,  зацьковані,  убиті

 Підводяться  і  йдуть  чинити  суд.

 І  їх  прокльони,  злі  й  несамовиті,

 Впадуть  на  душі  плісняві  і  ситі,

 І  загойдають  дерева  на  вітті

 Апостолів  злочинства  і  облуд.

«ЛЮДИ ЧАСТО ЖИВУТЬ ПІСЛЯ СМЕРТІ...»

 Люди  часто  живуть  після  смерті:

 Вріже  дуба,  а  ходить  і  їсть,

 Перепродує  мислі  підтерті

 У  завулках  тісних  передмість.

 Гилить  зуби,  дає  поради,

 Носить  лантухи  настанов,

 Підмічає  серйозні  вади

 У  діяльності  установ.

 Не  втомлюється  спати  і  жерти,

 На  милицях  часом  біжить.

 Їй-право,  не  страшно  вмерти,

 А  страшно  мертвому  жить.

…Для чого я все це пишу? Дивовижна редакційна політика «Полтавщини», сміхотворні й безпорадні спроби протистояти відвертому хамству червоними кнопочками, за явного потурання блюзнірству та приниженню національної гідності українців з боку всіляких «мишок», не залишають жодних сподівань на адекватні дії редакції.

Відтак у мене залишаються сподівання тільки на те, що читацька аудиторія зможе сама очистити сайт від окремих покидьків, моральних потвор і недолюдків. Для цього пропоную в жодні дискусії з ними не вступати, на їхні нападки не реагувати, провокаціям не піддаватися, до їхнього «лексикону» не опускатися. У крайньому випадку розгнуздані коментарі явних неадекватів «маркувати» лаконічними фразами на кшталт «автор попереднього коментаря – мерзотник, спілкуватися з ним – нижче моєї гідності».

Порядних людей – більшість! Не будьмо ж байдужими!

Про це – ще один вір Симоненка.

«ЛЮДИ – ПРЕКРАСНІ...»

 Люди  –  прекрасні.

 Земля  –  мов  казка.

 Кращого  сонця  ніде  нема.

 Загруз  я  по  серце

 У  землю  в’язко.

 Вона  мене  цупко  трима.

 І  хочеться 

 Бути  дужим,

 І  хочеться  так  любить,

 Щоб  навіть  каміння  байдуже

 Захотіло  ожити

 І  жить!

 Воскресайте,  камінні  душі,

 Розчиняйте  серця  і  чоло,

 Щоб  не  сказали

 Про  вас  грядущі:

– Їх  на  землі  не  було...

Завершу свій допис особистим зверненням до «Мишки», «люблюПолтаву» і деяких інших подібних до них коментаторів.

Нешановані мною безіменні істоти! Ви вибрали безпрограшний варіант самоствердження – ховаючись за ніками, принижувати людей, які стоять набагато вище цілого натовпу, таких як ви. Тільки чи виправдовує це нікчемність вашого існування? Задумайтесь, якщо здатні.

Про автора
Ігор Гавриленко
історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)
Ігор Гавриленко
138
Останні публікації