4.12.2012 | 6:07

Про високі стандарти журналістики, плагіат і маніпулятивні технології

Журналіст Ян Пругло вирішив повчити мене стандартам професії історика.

Приводом для його праведного обурення став попередній матеріал у моєму блозі. Відштовхуючись від його назви – «Домисли і правда про Голодомор», редактор «Полтавщини» вдався до розмірковувань «про завдання і методи історика, як ученого, як дослідника». Та ще й прозоро натякнув, що я займаюся пропагандою, а це не сумісно зі званням ученого.

Для тих, хто не бачив тієї публікації, поясню ситуацію. У зв’язку із запеклою дискусію, що розгорілася довкола матеріалу під назвою «Пам’ятати!», виданого 24 листопада, тобто у День пам’яті жертв голодоморів, я вирішив поінформувати читачів про ставлення провідних іноземних фахівців до проблеми визнання Голодомору 1932–1933 років геноцидом українського народу.

Для цього я в першу чергу звернувся до напрацювань професора Стенфордського університету (США) Нормана М. Наймарка. Він на сьогодні, певно, є найбільш авторитетним дослідником етнічних чисток і геноцидів. Так, одна з його нещодавніх, 2010 року, книг була присвячена вивченню геноциду вірменів, інша – геноцидам Сталіна. Останню я й використав для своєрідного дайджесту: розлогі фрагменти з Передмови, розділу «Голодомор» та Висновків, із мінімальними купюрами та без жодних власних коментарів.

(До цього прийому звертаюся час від часу – щоб читач мав змогу самостійно розібратися з аргументацією шанованих мною авторів, логічністю та доведеністю висновків, пересвідчитися, що я не підбираю вигідні мені цитати. Від себе у таких випадках я подаю тільки стислі біографічні відомості про дослідників та бібліографічні описи використаних праць, інколи – обставини їх написання.)

Завершувався матеріал уривком із книги 1998 року іншого відомого автора – французького академіка Алена Безансона.

Аналізуючи величезний масив фактів, порівнюючи криваві діяння Сталіна з учинками його «колег»-народовбивць із інших країн, розкриваючи історію поняття «геноцид» та його зміст, представники різних наукових шкіл, дослідники з обох берегів Атлантики, фахівці найвищого ґатунку в різний час і незалежно один від одного дійшли переконливих висновків щодо антиукраїнської спрямованості Голодомору та підстав визнати цей злочин тоталітарного режиму геноцидом українського народу. На жаль, цього розуміння позбавлені деякі вітчизняні політичні діячі та частина наших співвітчизників.

Однак, що ж викликало невдоволення Яна Пругла? Ні моя стисла передмова, ні викладені тексти з книг Наймарка та Безансона.

(Хоча полтавський журналіст і заявив, що міг би проаналізувати праці американського історика, при чому – всі!, однак не робитиме цього. Жаль, було б цікаво.)

Як у заяложеному анекдоті – щодо приводу «причепитися» до ліхтарного стовпа – Ян надихнувся фотографією Роберта Конквеста, котрого в матеріалі блогу стосувалася побіжна згадка: «На Заході вперше чітко й недвозначно висвітлив цю тему Роберт Конквест у книжці «Жнива скорботи».

На це речення Наймарка Пругло відгукнувся аж сімома (!) абзацами (вони й склали основну частину його допису).

Роберт Конквест, доводить Ян, не стільки вчений, скільки співробітник британської розвідки, професійний наклепник на Радянський Союз, дезінформатор. Його дослідження і книги замовлялися зарубіжними спецслужбами, крім британської розвідки ще й ЦРУ. За дорученням Президента США Рональда Рейгана у 1984 році Конквест написав брошуру під назвою ««Что делать, когда придут русские? Руководство по выживанию». У ній, зокрема, говорилося: «Неправда, что все люди суть люди. Русские не люди. Это чуждые существа». (Ця фраза змусила Яна згадати історичний анекдот із 1914 року, коли німецькі жінки намагалися намацати у російських козаків роги).

Отакий-от, з’ясувалося, Конквест мерзотник, ворог радянських людей і всього прогресивного людства! Схоже, не тільки мені, читаючи опус Пругла, згадалася риторика часів холодної війни, пізніх брежнєвських часів, тобто «розвинутого соціалізму», і незабутній образ Михайла Суслова, секретаря ЦК КПРС з ідеології, комуністичного «сірого кардинала».

«За кадром» зосталися такі факти з біографії Конквеста, як його членство в Комуністичній партії, вступ із початком Другої світової війни до британського піхотного полку, де він був зарахований до відділення розвідки. Армійської (!) розвідки.

У 1944 році Роберта як офіцера зв’язку направили в сили болгарського антифашистського опору, що співробітничав із СРСР. Наприкінці війни перевели на дипломатичну службу – на посаду прес-аташе британського посольства в Софії.

Він бачив становлення комуністичного режиму в Болгарії, унаслідок чого відмовився від попередніх політичних уподобань.

У 1948 році Конквест виїхав із Болгарії та до 1956 року працював у Відділі дослідження інформації Форін-офісу (так британці називають Міністерство закордонних справ та у справах Співдружності). Одним із завдань відділу була боротьба з радянською пропагандою.

У 1956 році Конквест покинув урядову службу, щоб стати вільним письменником та істориком. У 1962–1963 роках був літературним редактором журналу «Spectator», але звільнився, коли побачив, що ця робота заважає його історичним дослідженням.

Ще в 1960 році вчений видав дві монографії: «Влада і політика в СРСР» (Power and Politics in the USSR) та «Радянські депортацій народів» (Soviet Deportation of Nationalities). Згодом з’явилися книги «Радянська національна політика на практиці» (Soviet Nationalities Policy in Practice), «Промислові робітники в СРСР» (Industrial Workers in the USSR), «Правосуддя і правова система в СРСР» (Justice and the Legal System in the USSR), «Працівники сільського господарства в СРСР» (Agricultural Workers in the USSR).

Найбільшої слави здобула видана в 1968 році праця «Великий терор: Сталінські чистки 30-х» (Stalin's Purge of the Thirties), перевидана в 1990-му. У 1986-му вийшла широко відома в Україні та Росії книга «Жнива скорботи: радянська колективізація і терор голодом» (The Harvest of Sorrow: Soviet Collectivisation and the Terror-Famine).

Відповідними дослідженнями Конквест займався, зокрема, на посаді наукового співробітника Українського наукового інституту Гарвардського університету.

Визнанням доробку вченого, окрім різних звань, дипломів і нагород, стало його обрання у 1994 році членом Британської академії (The British Academy for the Promotion of Historical, Philosophical and Philological Studies). Не думаю, щоб ця незалежна і самоврядна організація, заснована королівською хартією 1902 року, роздавала високі звання фальсифікаторам науки.

Зараз Конквест, попри похилий вік (народився в 1917-му), є старшим науковим співробітником і науковим куратором Колекції Росії та СНД у Гуверовському інституті, ад’юнктом Центру стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні, членом правління Інституту європейських оборонних і стратегічних досліджень, Товариства сприяння романістіці та Американської асоціації сприяння розвитку славістики.

Конквест також відомий як поет і письменник. Він видав сім книжок поетичних творів (Пругло зарахував йому тільки три віршовані збірки) і одну – літературної критики. Написав два романи. У 1997 році отримав премію Американської академії мистецтв і літератури. Є членом Королівського літературного товариства та Американської академії мистецтв і наук.

При порівнянні біографії вченого з її трактуванням в опусі Я.Пругла закономірно виникло запитання – звідки журналіст «Полтавщини» почерпнув такі, м’яко кажучи своєрідні, пізнання.

Відповідь виявилася банальною і цілком очікуваною.

Інтернет-сервіс «Etxt Антиплагиат» для чотирьох абзаців, безпосередньо присвячених віхам зловорожої діяльності «британського розвідника», встановив доволі високий обсяг запозичень – 71 %.

У тексті зі 198 слів Янові належать кілька незначних змін формулювань та зауваження:

1) «Этот отдел также известен, как отдел дезинформации британской разведки» (про Відділ дослідження інформації британського Міністерства закордонних справ);

2) «Лично меня несколько смущает название этого труда, написанного, как должно быть, объективным исследователем и историком. Широкую известность из этого практического пособия приобрела фраза» (щодо брошури «Что делать, когда…» та наведеної вище «цитати» з неї).

Хто бажає порівняти текст Яна з «авторитетним» першоджерелом, може звернутися сюди.

Бездумно використаний Пруглом інформаційний фальсифікат, виготовлений у жанрі й стилістиці радянської контпропаганди, у різниць варіаціях блукає просторами Рунету вже кілька років. Була спроба розмістити його й у російському виданні Вікіпедії. Не вийшло. Нинішній варіант статті про Конквеста не містить настільки безглуздих та одіозних тверджень.

А з фразою «Неправда, что все люди суть люди. Русские не люди. Это чуждые существа», котра настільки збентежила Яна, ситуація ще більш показова. Конквест ніколи нічого подібного не писав. Це – фальшива цитата.

На сайті www.wikireality.ru у статті «Лента Мёбиуса» описується явище, коли журналісти для своїх публікацій беруть інформацію з Вікіпедії, а в подальшому редактори останньої, прочитавши ті публікації, додають посилання на них як на авторитетні джерела інформації. Коло замикається.

Саме як класичний варіант інформаційної «стрічки Мебіуса» у статті наводиться приклад із «цитатою» з Конквеста. Спершу вона потрапила до Вікіпедії – в біографічну довідку про вченого, потім перекочувала до статті «Русофобия» та була розтиражована російськими ЗМІ, включно з телепрограмою «Вісті».

Якщо покопирсатися в Рунеті, можна знайти зізнання людини, відповідальної за помилку із цитатою в біографічній статті Вікіпедії. Він визнав свою провину за поширення неправдивої інформації та попросив його пробачити.

Чи здатен редактор Інтернет-видання «Полтавщина» на подібний крок – побачимо.

Утім, Ян Пругло не тільки викривав негідника Конквеста.

«Моїм» авторам він протиставив свого. Чотирьом згаданим у моєму дописі всесвітньовідомим ученим – одного. Зате якого! Ви не чули про Марка Таугера? Тоді схиліть свої голови у мовчазній пошані.


Марк Таугер

На фото (зліва направо): «беззаперечні фахівці» з проблеми Голодомору директор Інституту археології Петро Толочко, лідер Компартії Петро Симоненко, головний редактор газети «2000» Сергій Кічігін, їхній зарубіжний колега Марк Таугер (США) та перекладач Владислав Моісеєнко

Mark B. Tauger є викладачем університету Західної Вірджинії (West Virginia University). На прес-конференціях та інших заходах, улаштованих на честь його приїзду в 2008 році в Україну, представляли Марка як професора. Насправді, за вітчизняними мірками, він доцент (Associate Professor). Має кілька наукових ступенів: Ph.D. (це як у нас кандидат історичних наук), магістр з історичного музикознавства, магістр з історії, бакалавр з музики (інформація з сайту Кафедри історії зазначеного університету).

З проблематики українського Голодомору написав низку статей. Вони були перекладені російською мовою, об’єднані під однією обкладинкою й видані … у Києві: Таугер М. Голод, голодомор, геноцид? Голод, сельское хозяйство и советская сельскохозяйственная политика: Пер. с англ. К.Е.Василькевича. – К.: Еженедельник «2000»; Изд-во «Довіра», 2008. – 427 с.

Мало якому американському вченому ще так пощастить у житті – видати свою першу книгу в Україні! Багато хто, мабуть, мріє про це, та доля посміхається лише найкращим!

Тоді ж за сприяння певних політичних кіл Марка Таугера й розпіарили. Особливо в цьому розстаралася газетка «2000» – видання сумнівного змісту й репутації, зате чіткої антиукраїнської спрямованості. З числа тих, які напередодні виборів безкоштовно роздають на вулицях і вкидають до поштових скриньок.

Звідти, певно, Ян Пругло й дізнався про виключно позитивного «физика, музыканта, профессора истории, исследователя проблемы массового голода в предвоенном СССР Марка Таугера, профессора Университета Западной Вирджинии».

Процитую ще раз Яна: «Судя по выдержкам из его трудов, то профессор не имеет отношения к бойцам «холодной войны», не клеймит отдельные народы «нелюдьми» и более или менее хочет разобраться в выбранной для себя проблеме. Симпатизирует и то, что в его трудах нет слов «правда» или «домыслы», к которым особенно историкам нужно относиться с повышенным вниманием».

На відміну від Пругла я не так глибоко знайомий із науковим доробком Таугера, щоб визначити лексичний склад його текстів, проте рівень володіння темою цього вченого насторожує.

Ось кілька цитат з інтерв’ю Таугера газеті «2000» (випуск від 05.12.2008). Назва публікації (Трагедия 30-х – это Великий советский голод) цілком передає позицію «профессора».

Запитання:

Недавно я прочел, что Конквест, который раньше считал, что голод в СССР был организован искусственно, в последние годы поменял свое мнение. Это действительно так?

Відповідь:

Да, он изменил свою точку зрения. Но поскольку я последние два года занимаюсь другой темой, то у меня не было возможности прочесть, что именно сказал Конквест.

(Яне, Ви з цього пасажу зробили висновок, буцімто «в последнее время даже Роберт Конквест изменил свою прежнюю точку зрения»?)

Запитання:

Вы работали с отчетом комиссии конгресса. Действительно в ее материалах немало анонимных показаний и многие из тех, кто давал свидетельства, о голоде даже не вспоминали?

Відповідь:

Часто очевидцы тех событий говорили не только о голоде 30-х, но и просто рассказывали о своей жизни. Но эти истории я не читал, поскольку они не относились к теме моего исследования.

Цікаве зарубіжне «світило»: праць колег не читав, спогади очевидців зігнорував. А власне дослідження побудував на, я не жартую, підрахунку кількості мишиних нір на гектарі зернових  у 1932 році!

Свого часу достойну відповідь заокеанському гостю дав професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук Володимир Сергійчук (Чи з’їли українські миші урожай 1932 року // Урядовий кур’єр. – 2009. – 28 лист. –  С. 6). Детальну, аргументовану, підкріплену статистичними даними. За назвою її текст легко знайти в інтернеті.

Не сприйняли сумнівних методів та ідей Таугера й іноземні фахівці. Суть дискусії передає стаття «Holodomor genocide question» англомовної Вікіпедії.

Так, Роберт Девіс і Стівен Уіткрофт, автори виданої в 2004 році книги «Радянське сільське господарство, 1931–33» (The Years of Hunger: Soviet Agriculture, 1931–33), уважають докази Таугера спрощеними, методологію хибною, висновки помилковими.

Іменитий історик Джеймс Мейс зазначив, що аргументацію Таугера не сприймають всерйоз ні західні вчені, ні українські, ні російські.

Вказали на слабкі місця в статтях Таугера професори Університету Альберти (Канада) Джон-Пол Химка та Девід Марплз.

Професор Стівен Роузфілд, автор книги 2009 року «Червоний Голокост» (Red Holocaust), стверджує, що люди в Україні вмирали головним чином від терору голодом, а не внаслідок поганого врожаю та рутинного адміністративного головотяпства, як здається Таугеру.

Історик з Єльського університету Тімоті Снайдер також доводить зумисний характер голоду та його найбільшу й цілеспрямовану смертоносність для України.

І тільки патріарх Роберт Конквест поблажливо зауважив, що статті Таугера пожвавили дискусію.

А що ж сам Марк Б. Таугер? Він не виправдав сподівань українських та російських комуністів, українофобів і сталіністів. Надія «всього прогресивного людства» змінила тематику досліджень. У 2010 році Таугер видав книгу «Сільське господарство в світовій історії» (Agriculture in World History). Що тут скажеш – «высокого полета товарищ».

***

Адресовану мені виховну замітку Пругло назвав красномовно: «Правда» для историка может закончиться пропагандой».

Що ж маємо після розбору твору самого Яна? Так би мовити у «сухому залишку»: браваду (я і самому Наймарку можу втерти носа), плагіат, використання пропагандистських кліше, поверховість і некомпетентність. А головне – упередженість.

Не певен, що це узгоджується з високими стандартами професії журналіста.

Хіба тільки в радянському розумінні, коли від представників цього фаху вимагали бути «пропагандистами й агітаторами».

«Наїзд» на мене Ян робить уже вдруге. Перший опус мав заголовок «Политизация истории не оставляет места для науки».

Схема була використана така, як і тепер. Претензії не до змісту, а до картинки. Розгорнутий розбір того, про що в моїй публікації не говорилося. Звісно ж, за допомогою не власних знань, а запозичень із Рунету. Натяки. Дискредитація несуттєвих нюансів, що мала справити враження помилковості всього написаного. Типово маніпулятивна технологія.

Для чого тільки?

Тоді я змовчав, вірніше лагідно натякнув. Пам’ятаєте, Яне: «Використаний Вами набір цитат, котрий вже не один рік кочує з форуму на форум…»?

Уже менше шанований мною редакторе «Полтавщини»! Я дотримуюсь засадничих принципів наукової концепції історії України. Ні російської великодержавної, ні радянської концепції, що виросла зі сталінського «Краткого курса истории ВКП(б)».

Подобається це, чи ні, моїм опонентам.

І моя послідовно патріотична позиція не змушує мене використовувати сфальшовані дані, прикриватися липовими авторитетами чи ґвалтувати істину, як то роблять вочевидь більш поважані редакцією сайту автори публікацій на історичну тематику.

Ви проти?

Про автора
Ігор Гавриленко
історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)
Ігор Гавриленко
138
Останні публікації