Домисли і правда про Голодомор

«Голодомор это бесспорно страшно. Только Игорь опять приплёл, к сожалению, сюда свои домыслы про "антиукраїнську спрямованість". Голодомор был на всей територии бывшего СССР, и это неоспоримый факт. Так что давайте не будем приплетать сюда политические предпочтения…» (Дядько, 24 листопада, 12:59).

«…я пишу "голодомор", не "голод", так как он бесспорно искуственный. Но "геноцыдом" его может считать только лишь человек, который напрочь не в состоянии анализировать факты, либо же личности которым вообще пофиг, кроме как использовать миллионы погибших в своих корыстных целях» (Дядько, 26 листопада, 14:13).

Сподіваюсь, ніхто не запідозрить професора Стенфордського університету (США) чи академіка Французької Академії наук в нездатності аналізувати факти, або ж у якихось корисливих мотивах.

Їм і слово.

Першого звати Норман М. Наймарк. Він був професором історії в Бостонському університеті й дослідником у Центрі дослідження Росії Гарвардського університету. З 1988 року викладає у Стенфорді. Очолює кафедру східноєвропейських студій.

Норман М. Наймарк

Наймарк уважається провідним фахівцем з історії радянської доби. До його наукових інтересів входять проблеми постання більшовизму, виникнення комуністичних режимів у Східній Європі, націоналізму в СРСР, етнічних чисток та геноциду, ролі Східної Європи у Другій світовій війні.

Перу вченого належать ґрунтовні та напрочуд цікаві дослідження: «Росіяни у Німеччині. Історія радянської зони окупації, 1945–1949 рр.» (1995), «Вогонь ненависті: Етнічні чистки у Європі ХХ століття» (2001), «Вірменський геноцид: нові дослідження, нове розуміння» (2010).

Я ж пропоную уривки з його книги «Геноциди Сталіна». Уперше вона вийшла друком 2010 року в серії «Права людини та злочини проти людяності» (Naimark, Norman M. Stalin’s Genocides. – Princeton & Oxford: Princeton University Press, 2010. – 176 p.).

Обкладинка книги "Stalin’s Genocides"

Вже наступного року з’явився її український переклад (Наймарк Н.М. Геноциди Сталіна / Пер. з англ. В.Старка. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – 135 с.).

Ось що, зокрема, говориться в праці про український Голодомор:

«історія кривавої політики радянського режиму в 1930-х роках тісно пов’язана з Україною, її унікальним місцем у російській та радянській імперіях і ключовим геостратегічним положенням між Москвою й центральною частиною Росії з одного боку й Польщею з іншого. Неможливо зрозуміти репресії 1930-х років і «націоналізацію» масових вбивств (перехід від «класової» до «національної» ознаки наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років) без вивчення центральної ролі України та українців у цьому процесі. […] ключова роль Сталіна в геноцидній політиці 1930-х років та його антагоністичне – можна сказати, українофобське – ставлення до політики, історії й культури Української Радянської Соціалістичної Республіки та її народу, а надто українських селян, – це невіддільна частина історії геноциду в Радянському Союзі» [Наймарк, 2011, с. 6].

«жахливі страждання українців, які лише частково відбиває лік жертв (3–5 млн чоловіків, жінок і дітей загинули в Голодоморі 1932–1933 років), вимагають відкритої й відвертої розмови про них. Деякі історики вважають, що націям слід забути заподіяне їм у минулому зло, примиритися в такий спосіб із колишніми гнобителями і жити далі нормальним життям. Я дотримуюся іншого погляду: без чіткого розуміння й визнання минулих подій – геноциду, етнічних чисток та переслідування – примирення й прощення неможливі. Отож, першим важливим кроком до поліпшення відносин між Україною й Росією має стати сприяння, як у Москві, так і в Києві, інтенсивним дослідженням та відкритим обговоренням голоду 1932–1933 років, щоб таким чином покласти край непорозумінням щодо цих подій і створити належний контекст для прощення. Росіяни та українці не мають слушних історичних чи політичних причин захищати репутацію та злочини Сталіна. Натомість, якщо відверто розібратися з геноцидною політикою голоду в Україні, це принесе чимало вагомих соціальних, політичних та психологічних переваг. Погляньте на позитивний приклад німців і євреїв та негативний вірменів і турків: неможливо дійти згоди щодо теперішнього, якщо немає спільної готовності визнати минуле в його цілісності» [Наймарк, 2011, с. 6–7].

Рафаель (Рафал) Лемкін

«…польський юрист єврейського походження Рафаель (Рафал) Лемкін, який створив термін «геноцид» у 1944 році, говорив і писав у 1950-х роках про голод в Україні як чіткий приклад радянського геноциду. Внаслідок лобіювання, переважно з боку СРСР, «Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», прийнята ООН у грудні 1948 року, обмежила визначення геноциду расовими, релігійними, національними та етнічними групами. Вилучення соціальних та політичних груп із формулювання цієї дефініції ускладнило визнання голодомору в Україні, який, без сумніву, був скерований проти українських селян в Україні та на півночі Кубані (хоча голод забрав життя українців і представників інших національностей також в інших частинах СРСР), геноцидом. Власне кажучи, важко відділити погляди Сталіна на українських селян від національного чи соціального питання. У сприйнятті Сталіна, Кагановича й іже з ними опір українських селян колективізації означав, що вони були класовими ворогами, а наполегливе прагнення зберегти культурну, мовну та релігійну ідентичність – ще й «націоналістичними». Таке поєднання несло їм смертельну небезпеку. Коли внаслідок неефективних кампаній колективізації та розкуркулення по всьому Радянському Союзу поширився голод, уряд не доклав жодних зусиль, щоб полегшити страждання українських селян (хоча селянам в інших регіонах допомогу надали). Навпаки, було вжито всіх можливих заходів, щоб не дати змоги українським селянам шукати засобів до існування у своїй місцевості, в містах, інших регіонах Радянського Союзу. Наслідки були вкрай трагічні: голод, хвороби, повсюдні страждання, людоїдство та страшна смерть» [Наймарк, 2011, с. 7–8].

Роберт Конквест

«Протягом багатьох років науковці й аналітики […] коливалися між різними поглядами на Голодомор. На Заході вперше чітко й недвозначно висвітлив цю тему Роберт Конквест у книжці «Жнива скорботи». Сталін таки знав, а терор голодом таки мав на меті знищити українців. Тепер, коли стали доступні нові документи з українських та російських архівів, зібрано широку доказову базу, яка чітко засвідчує: Сталін та його поплічники знали про терор голодом, а Сталін ще й зумисне дозволив голоду винищити непомірно велику кількість українських селян і використав його як зброю помсти за злочини, що їх нібито скоїли ці невинні люди, – а отже вчинив геноцид» [Наймарк, 2011, с. 8].

«Інколи висувають аргумент, що позаяк Сталін вбивав в ім’я вищих ідеалів соціалізму й людського прогресу, його вчинки не можна ототожнювати з ницими спонуками, які рухали іншими народовбивцями XX століття. Вони знищували етнічні чи релігійні групи за їхню «іншість», а у випадку з Гітлером ішлося про прагнення до расової дистопії, яка мало кому могла сподобатися крім німців. Аналізуючи, чому Сталін наглядав за процесом масового вбивства мільйонів радянських громадян у 1930-х роках, історики інколи, здається, прагнуть знайти ймовірне раціональне пояснення його діям: карколомні темпи модернізації країни; необхідність забезпечити важку промисловість інвестиційним капіталом і підняти технологічний рівень сільського господарства; захист Радянського Союзу від загрози ворожої інтервенції, особливо з боку Польщі, Німеччини та Японії; наявність потенційних терористів серед населення, які прагнули вбити Сталіна та його спільників, і/або мерзенний вплив Троцького і його Четвертого Інтернаціоналу на радянську еліту» [Наймарк, 2011, с. 14].

«Ідея про те, що жахливі масові вбивства 1930-х років було здійснено у порядку приготувань до війни і що вони врешті-решт відіграли справді ключову роль у перемозі СРСР над нацистами у «Великій Вітчизняній війні», цілком відповідає не лише афористичним тезам Молотова та інших сталіністів на кшталт «ліс рубають – тріски летять» як виправдання людських жертв заради більших здобутків для радянського соціалізму. Багато науковців у Росії та на Заході вважають, що Сталін готувався до війни шляхом проведення розкуркулення, чисток та кампаній проти уявних внутрішніх ворогів – соціалістичних, політичних та національних. Раціональними приготуваннями до прийдешньої війни вважають навіть масові чистки в радянських збройних силах, розвідувальних службах та серед чужоземних комуністів, хоча вони мали би, здавалося, явно зменшити шанси Сталіна на перемогу у війні, адже було знищено найбільш обізнаних у військовій справі. Позаяк Сталін війну виграв, використовують аргумент post hoc ergo propter hoc (після цього, отже, через це) – ці нібито приготування в 1930-х роках, якими брутальними, насильницькими та контрпродуктивними вони б не були, можна виправдати, а тому не можна зарахувати їх до геноциду, цього «злочину злочинів» у міжнародній юриспруденції, який не має жодного виправдання.

Поєднання радянської перемоги у Другій світовій війні, почесне місце, відведене Сталіну в перебудові світового порядку після 1945 року, та потайність радянського режиму спричинилося до того, що розмах та інтенсивність масових вбивств у СРСР пройшли повз увагу світової громадськості, не кажучи вже про самих радянських громадян. Тепер, коли багато архівів радянської доби стали доступні, а деякі росіяни, зокрема й зовсім недавно президент Російської Федерації Дмитро Медведєв, ставлять фундаментальні питання про вбивчий характер сталінського режиму, до питання геноциду можна й слід підійти по-новому, відкрито. Більшість росіян і досі високої думки про Сталіна, попри те, що їм відомо про поля з масовими похованнями їхніх розстріляних предків. Окреслення контурів геноциду має ключове значення для самопізнання цієї країни та її майбутнього. Ба більше, відносини з українцями, прибалтійцями, поляками, чеченцями та кримськими татарами, які вважають, що вони тією чи тією мірою стали жертвами сталінського геноциду, можуть тільки поліпшати, якщо росіяни відкрито визнають і сумлінно вивчать злочини минулого. Геноцид живе в історичній пам’яті, і якщо залишається невизнаним, спотворює й підриває відносини між народами й націями» [Наймарк, 2011, с. 15–16].

«Голоду в Україні 1932–1933 років передували економічні й політичні умови, спричинені прагненням більшовиків модернізувати країну нечуваними темпами і рішучістю зламати при цьому хребет незалежному селянству в СРСР. У 1928 році Сталін та його безпосередні помічники розгорнули кампанію форсованої індустріалізації. Багато компартійців очікували, що саме вона подолає економічну відсталість СРСР. Держава мала фінансувати гіперпришвидшене промислове зростання завдяки колективізації сільського господарства й, відповідно, контролю над урожаєм. Керівництво наполягало, що цього можна було досягнути, лише повівши наступ на куркулів, тобто силою відірвавши нібито багатший прошарок селян від землі. Ця кривава кампанія, яка почалася ще в 1928–1929 роках, пішла криво й косо, розладнала постачання зерна й ще більше утвердила центр у намірі силою відбирати хліб у селян» [Наймарк, 2011, с. 64].

«У 1931 році держзаготівля зернових у найбільших хлібородних регіонах України та Північного Кавказу становила 45–46 % усього врожаю, через що селяни залишалися без запасів їжі. Нестача зерна змусила їх забивати свою худобу. Влада примусила колгоспи, які ще мали посівний матеріал на наступний рік, здати його в держзаготівлю. На споживання чи висаджування не залишилось нічого, і причиною була не так врожайність (за оцінками істориків, врожай 1932 року був досить непоганий), як те, що влада силою відібрала в селян сільськогосподарську продукцію.

Українські селяни чинили рішучий опір політиці колективізації та держзаготівель зерна, яка виходила з Москви. Майже половина усіх селянських повстань проти колективізації в 1930 році відбулися в Україні. Українські селяни були під «подвійною підозрою»: як селяни – контрреволюційний та безнадійно відсталий в очах більшовиків клас – та як українці, які своїм націоналізмом та сповідуванням власної окремішності дратували Сталіна та кремлівських керівників. Прихильники українського націоналізму серед інтелігенції зосереджували увагу у своїх творах та виступах на питомих рисах української національної культури, що збереглися в українських селянських масах, а це тільки підсилювало підозри Сталіна до українського села. Сталін уявляв собі фантастичний сценарій, за якого зернова криза спонукає польських агентів та українських націоналістів до спроби відокремлення від Союзу. «Ми можемо втратити Україну», – писав він Кагановичу у зловісному передчутті 11 серпня 1932 року» [Наймарк, 2011, с. 65].

«Сталін наполягав на тому, що зерно слід заготовляти в українському селі «за всяку ціну» попри протести місцевих чиновників. 21 червня 1932 року Сталін і Молотов від імені ЦК написали до Компартії УСРР: «Недопустимі жодні відхилення в обсягах чи термінах хлібозаготівлі від обласного плану хлібозаготівель в колективних та особистих господарствах чи постачання зерна в радгоспи». Нестача зерна в великій частині України через перегини під час вилучення призвела до сильного голоду та жахливого відчаю в українських селах, а також у Північній Кубані, де жило багато українців. 27 листопада 1932 року Сталін наказав завдати «остаточного удару» деяким колгоспникам та колгоспам, які й далі чинили опір заготівлям. 19 лютого 1933 року він сказав, що ті хто не працював, так звані «тунеядці», заслуговували на голод.

Кордони між Росією та Україною було закрито, а селянам заборонили користуватися залізничним транспортом. Сталіна обурив той факт, що кількадесят тисяч українських колгоспників у пошуках їжі «вже перейшли всю європейську частину СРСР і тепер деморалізують наші колгоспи своїми скаргами й скиглінням». Лише в лютому 1933 року війська ОДПУ, які огородили українські села, затримали 220 тис. українських селян при спробі втечі. З них 190 тис. відправили назад, тобто, по суті, на неминучу смерть. Решту вислали в ГУЛАГ, де смертність в роки голоду також була винятково висока.

Встановлені на дорогах блокпости не давали українським селянам дістатися до міст, де інколи можна було розжитися на їжу, хоча й там її було мало. Навіть коли доведеним до відчаю селянам вдавалося уникнути блокпостів і пробратися до міст, вони часто непритомніли й гинули на вулицях від недоїдання. Влада швидко прибирала трупи з очей. Пропозиції надати харчову допомогу Україні з-за кордону радянська влада відкидала як непотрібні. Власне, вона відверто брехала, вперто заперечуючи сам факт голоду. Ця ситуація кардинально відрізнялась від жахливого голоду 1921–1922 років, коли голод серед селян було широко визнано й відома Американська адміністрація допомоги, яку зініціював Герберт Гувер, […] надала велику допомогу хворим та голодним селянам. У 1933 році ж, навпаки, з погіршенням кризи Сталін, Молотов, Каганович та інші керівники, які відповідали за хлібозаготівлі та придушення опору, все більше звинувачували українців (вже не куркулів!) у голоді» [Наймарк, 2011, с. 65–66].

«Чи можна голод в Україні вважати геноцидом? Здавалося б, так. Є багато доказів потурання з боку влади в обставинах, які від початку призвели до нестачі зерна й неврожаїв і позбавили українців змоги шукати засобів до існування. Більшість науковців згідні в тому, що Радянський Союз мав тоді достатньо зерна, щоб нагодувати всіх в Україні на мінімальному рівні. Тодішні стратегічні резерви держави оцінюють у 3 млн тонн, яких вистачило би на вкрай необхідну допомогу майже всім голодним селянам. Але через примусові заготівлі цей запас достатності було знищено, й регіон впав у відчай, голод та людоїдство. Радянський Союз і далі експортував зерно великими обсягами (близько 1,8 млн тонн у 1933 році), щоб виконати свої зобов’язання за кордоном та профінансувати індустріалізацію. Навесні 1932 року в містах відбулися голодні бунти й страйки; Сталін та його оточення вирішили годувати міста та робітників, але не класових та національних ворогів в українських селах. Деякі науковці завважили, що радянська влада таки надала певну допомогу від голоду Україні «половинчастими рішеннями Політбюро» і що експорт зерна значно скоротили на початку 1933 року. Однак цієї допомоги було замало, та й надійшла вона запізно: мільйони людей уже померли, а тисячі померли дещо пізніше. Врешті-решт, в українській драмі могло бути дві стадії: перша в 1930–1931 роках, коли почався голод, який став загрозою у великій частині всієї країни, і друга в 1932–1933 роках, коли українцям – на відміну від росіян та білорусів – не дали жодної змоги шукати чи отримувати допомогу» [Наймарк, 2011, с. 66–67].

«Аналіз українського голодомору ускладнює той факт, що багато територій країни з неукраїнським населенням, зокрема російські та білоруські регіони, також постраждали від сильного недоїдання й голоду в цей період. У Казахстані з його розвинутою кочівною чи напівкочівною сільськогосподарською базою умови голоду були навіть ще суворіші, ніж в Україні. На рахунок голоду записують 1,45 млн жертв, тобто близько 38 % усього казахського населення – це найвищий показник смертності будь-якої національності в Радянському Союзі. Основною причиною голодування було ганебне нехтування з боку Москви негативних наслідків знищення казахського кочівного господарства політикою осілості, а не навмисно смертоносні дії уряду. Казахам не забороняли тікати з охоплених голодом регіонів чи шукати допомоги в містах і містечках […] При тому ні казахам, ні українцям не надали такої відносно швидкої й ефективної допомоги, яка надійшла до деяких охоплених голодом російських та білоруських регіонів.

Подібним чином повелася місцева влада, коли постала перед реаліями голоду серед населення: ані в Казахстані, ані в Україні вона не послабила негайно умови заготівель, як це було зроблено в деяких інших вражених голодом регіонах. З цих та інших причин деякі науковці назвали казахський голод геноцидним попри нестачу документального підтвердження наявності в діях Москви злочинного наміру. Курт Йонассон пише: «Немає сумніву в тому, що навмисний мор казахів голодом разом із чистками серед казахських інтелектуалів та провідних культурних діячів складаються на явний геноцид». Зважаючи на те, що позірна мета радянської політики у випадку з українським та казахським голодом була та сама – знищення особливостей укладу життя, тісно пов’язаних із самобутньою національною та етнічною культурою відповідних народів, – висновок Йонассона має певний сенс» [Наймарк, 2011, с. 67–68].

«Доказів того, що Сталін особисто наказав провести голодомор в Україні, небагато, але є всі підстави вважати, що він знав про нього, розумів, що відбувається, й був абсолютно байдужий до долі жертв. Цього може бути не досить, щоб засудити його в міжнародному суді як народовбивцю, але це не означає, що саму подію не можна розглядати як геноцид […]

Як не парадоксально, проблема визнання голоду в Україні геноцидом частково пов’язана з загалом брутальним характером кремлівської політики щодо населення власної країни. Жорстокість режиму видно ще за часів Леніна, але більшість істориків згідні з тим, що злочини Сталіна проти народів Радянського Союзу сягнули незвичного і навіть патологічного рівня. Якщо від рук режиму за правління Сталіна могло загинути аж 20 млн радянських громадян, а ще мільйони марніли в таборах, в’язницях та спецпоселеинях, то український голод стає лише частиною більшого полотна злочинних, якщо не геноцидних, дій Сталіна та його владної кліки» [Наймарк, 2011, с. 68–69].

«Ще одна проблема аналізу українського голоду як геноциду полягає в цілковитій байдужості до людських страждань, властивій керівництву СРСР за Сталіна. Якщо сотні тисяч і навіть мільйони українських селян мерли з голоду, чи свідчить відсутність будь-яких зусиль полегшити їхні страждання про геноцид? Мабуть, що ні. Але щодо голоду в Україні є вагомі підстави (навіть переконливіші, ніж у випадку з казахами) вважати, що голод посилило або й навмисне загострило те саме сталінське керівництво, яке відмовилося вжити хоч якихось заходів на допомогу й навіть не дало змоги жертвам самостійно шукати поживу чи тікати з уражених регіонів. Якщо Сталін та його керівництво створили такі умови, бо вони не довіряли селянам і були байдужими до їхніх страждань і смерті під час колективізації та розкуркулення, тоді, у строгому сенсі, визначення геноциду 1948 року не стосується цього випадку. Якщо ж жертви були полишені на неминучу смерть, бо були українцями, тоді обвинувачення в геноциді за цим визначенням цілком мають сенс. Сталін, звісна річ, не хотів убити всіх українців чи депортувати всіх їх до Сибіру, на Далеку Північ чи в Центральну Азію. Але він хотів знищити їх як націю (у його сприйнятті – ворожу) й перетворити їх на радянський народ – вірний, благонадійний та денаціоналізований у всьому, крім поверхневих ознак. Отож, Сталін, Молотов, Каганович та іже з ними були переконані, що українські селяни як група були «ворогами народу», які заслуговували смерті. Цього було достатньо для радянського керівництва, і цього має бути достатньо для висновку, що український голод був геноцидом» [Наймарк, 2011, с. 69–70].

«Голодомор в Україні слід вважати актом геноциду. Існує достатньо доказів, а може й вирішальна сума доказів, які вказують на те, що Сталін та його оточення знали, що масовий голод в СРСР у 1932–1933 роках завдав особливо дошкульного удару Україні, і були готові спостерігати, як мільйони українських селян гинуть унаслідок цього. Вони не доклали жодних зусиль, щоб надати допомогу, не дали змоги селянам самостійно шукати їжу в містах чи деінде в СРСР і відмовлялися послабити умови хлібозаготівлі, аж поки не стало надто пізно. Сталінова ворожість до українців та їхніх спроб зберегти особливу форму самоврядування, а також роздратування опором проти колективізації з боку українських селян ще більше загострювали голодомор» [Наймарк, 2011, с. 111–112].

Розумію, що втомив читача розлогими цитатами. Тому обмежусь лише невеликим уривком з іншої книги: Besançon Alain. Le malheur du siècle – sur le communisme, le nazisme et l’unicité de la Shoah. – Paris: Ed. Fayard, 1998. – 165 p.

Обкладинка книги "Le malheur du siècle"

Автор цієї праці – видатний французький вчений, академік Ален Безансон, професор Вищої школи соціальних наук, дослідник в Інституті соціальної історії, учасник Нової атлантичної ініціативи.

Ален Безансон

Праця вийшла в перекладах, як українською мовою (Безансон А. Лихо століття. Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту. – К.: Пульсари, 2007. – 136 с.), так і російською (Безансон А. Бедствие века. Коммунизм, нацизм и уникальность Катастрофы. – М.: МИК, 2000. – 104 с.):

«Голод – почти всегда следствие коммунистической политики. Эта политика нуждается в том, чтобы поставить под контроль всех подданных. Коммунисты не могут допустить, чтобы крестьяне имели возможность организоваться стихийно, в стороне от власти. Экспроприируя крестьян, они насильственно помещают их в искусственные рамки колхозов, народных коммун и тем самым неминуемо вызывают продовольственный кризис. Нельзя, однако, сказать, что власть прямо планирует голод, – она согласна платить эту цену за достижение своих политических и идеологических целей. В Казахстане, например, население вымерло от голода наполовину.

Тем не менее известны случаи, когда голод был задуман и организован с четкой целью уничтожения. Так было на Украине в 1932–1933 гг. Целью было покончить не с каким-то сопротивлением крестьянства, ибо коллективизация его уже подавила, но с национальным существованием украинского народа. Говоря об этом, по справедливости употребляют термин «геноцид» [Безансон, 2000, с. 20–21].