10.11.2012 | 11:33

Небезпека суржику. Думка фахівця

Наполеглива пропаганда суржику одним із блогерів «Полтавщини» спонукає мене втрутитись у дискусію. Власне, проти самої авторки я нічого не маю. Навпаки, мені імпонує її патріотичність, громадянська активність. От тільки балансу між компетентністю і самовпевненістю їй не завжди вдається досягати.

У мовних питаннях я теж – дилетант. Тому справедливо буде звернутися до думки фахівця, який проблематику суржику, і мовну ситуацію в Україні в цілому, професійно досліджує вже не одне десятиліття. Це Лариса Терентіївна Масенко – соціолінґвіст, експерт Центру ім. В. Липинського, професор кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук.

У книжці «Мова і політика» (1-е вид. – К.: Соняшник, 1999. – 100 с.) зазначеному питанню присвячено окремий розділ – «Форми існування мови. Суржик».

До речі, ця праця Л.Масенко виборола II місце у номінації Політлікнеп Першої Всеукраїнської рейтингової акції «Книжка року 1999», а повний її текст можна знайти тут.

Отже:

«Центр кожної мови становить живе розмовне мовлення. Найрозвиненіша й багата мова приречена на повільну смерть, якщо вона виходить з ужитку як засіб щоденного спілкування».

«Усна мова має багато різновидів. Це і обласний діалект, і розмовна мова міста, так зване міське койне, і різного роду жаргони – соціальні, вікові, зокрема так званий молодіжний жаргон, сленґ тощо. Усі ці різновиди єдиної національної мови перебувають у постійному рухові і взаємодії. Тому звуження сфери побутування мови не може не позначитися негативно на її розвиткові. Із замуленням і пересиханням усних джерел неминуче застигає й мертвіє і писемно-літературна форма мови, хоч якою багатою і розвинутою вона б не була. Де припиняється рух, там припиняється життя».

«Поширена думка про те, що найважливішою формою побутування мови є мова художньої літератури, справедлива лише почасти. У словесному мистецтві мова найповніше розкриває свої ресурси, проте виживання й розвиток її залежить передовсім від повноцінного функціонування живих усних форм мовлення. Прекрасна поезія не врятувала мови Провансу, коли її витіснила французька з родинно-побутової сфери».

«На кінець XVIII ст. Україну було вже повністю перетворено на провінцію Російської імперії. Для української мови це означало повне витіснення її із суспільно-політичних і освітньо-культурних сфер життя. В адміністративно-урядовій і правничо-судочинній практиці поширилося московське ділове мовлення, що викликало занепад сформованої в XV–XVI ст. староукраїнської ділової мови. Величезного удару завдала духовному життю України русифікація церкви. Переведення на російську мову шкільної освіти загальмувало розвиток усного мовлення освічених кіл українського суспільства. Відбулось відторгнення від народу його вищої верстви, яка, за нормальних умов розвитку нації, має бути головним носієм і захисником національних цінностей.

Проте живомовні джерела побутування мови лишились неушкодженими, тому що переважно більшість населення, яку на той час становило селянство, користувалось українською у щоденному спілкуванні. Усна розмовна мова народу – рухливий, постійно оновлюваний і здатний до самоочищення могутній потік, підґрунтя всіх інших мовних різновидів, у тім числі літературного, – була живою. Глибинні шари її лишалися здоровими, неушкодженими і, таким чином, могли виконувати свою роль постійного життєдайного джерела для відновлення верхнього, опрацьованого і нормованого варіанта національної мови.

Сучасна мовна ситуація кардинально відмінна від ситуації початку минулого століття (мова йшла про XIX ст. – І.Г.). Сьогодні маємо розвинену літературну мову, здатну обслуговувати всі сфери суспільного життя, але у великих міських центрах, включаючи столицю, відсутнє повноцінне побутування живих форм розмовного мовлення.

Для увиразнення нинішніх мовно-культурних проблем можна скористатись поширеним у лінґвістиці образним порівнянням живих форм побутування мови з дикими рослинами, що ростуть у природному середовищі, а літературної мови – з оранжерейною квіткою, що потребує штучно створених умов. Отже, якщо на початку минулого століття перед українським суспільством стояло завдання виплекати оранжерейну рослину, то тепер корінь мовних проблем полягає у потребі відновити природні стихійні форми існування мови. А це завдання незрівнянно важче, тому що воно потребує зміни мовно-психологічних установок маси людей різних соціальних прошарків і різного рівня освіти.

Асиметричний масовий білінґвізм (двомовність – І.Г.) має наслідком не тільки зовнішнє звуження сфери вживання української мови. Він «підточує» її зсередини, створює ґрунт для її внутрішнього розкладу, активізуючи процеси змішування російської й української мов.

Кожен носій української мови, живучи в російськомовному місті, постійно перебуває під сильним впливом російськомовного оточення. Це породжує явище, яке мовознавці називають інтерференцією – відхиленням від норми і системи однієї мови під впливом іншої.

Загалом інтерференція належить до звичайних явищ розвитку переважної більшості мов, особливо у порубіжних областях, де інтенсивність міжмовних контактів посилюється. Проте, коли стосунки двох мов нерівноправні, коли одна з них загарбує простір іншої, поглинаючи її, однобічна інтерференція переростає у змішування двох мов, що відбувається в усному спілкування носіїв мови, яка витісняється. Руйнація її системи пронизує всі мовні рівні – і фонетику, і лексику, і граматику, але, оскільки вплив поглинаючої мови здійснюється передусім через усні форми побутування мови, найсильнішого розкладу зазнають норми вимови.

Українець – мешканець східноукраїнського міста, що розмовляє в родині своєю мовою, за межами дому потрапляє в іномовне оточення і мусить, як у чужій країні, переходити на іншу мову спілкування».

«Суржик – це мовна хвороба, що виникає внаслідок намагань носія української мови, переважно вихідця з села, пристосуватись до російськомовного міста. Національну й соціальну природу суржику відображає сам термін, запозичений з сільськогосподарської лексики, де суржик – це «суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші». Перенесене на мовне явище слово позначає змішану мову, суміш з двох мов.

Вживані в побутовому спілкуванні мовні підвиди, утворені з безладної суміші двох мов, виникають, як правило, в колоніальних країнах і мають назву мов-піджинів, а на наступному етапі асиміляції, що виявляється у злитті піджину з мовою колонізаторів, дістають назву креольських мов, або креолів Один з перших дослідників суржику Тарас Кознарський вважає, що піджини й креольські мови – явища іншого порядку, ніж наш суржик. «...Ні піджин, ні креол не дорівнюють суржикові, – пише він. – Вони формуються здебільшого між істотно відмінними мовами (наприклад, гаїтянсько-французький або ямайсько-англійський креоли) і часто не зрозумілі носіям стандартної панівної мови даної території (мови-суперстрату). Вони формуються в умовах, коли носії підпорядкованої мови (мови-субстрату) неписемні. Натомість носій суржику (гіпотетично) розуміє і українську, і російську мови (принаймні у найпростішому спілкуванні). Суржик виникає не задля власне «розуміння», а для певних соціальних потреб, передусім відокремлення від села з його «неотесаною» мовою (українською, діалектом) і перехід у «нормальне» (міське) суспільство з «нормальною» (російською) мовою – ситуація, характерна для радянських часів, але актуальна й тепер» [Кознарський Тарас. Нотатки на берегах макабресок // Критика. – 1998. – Ч. 5. – С. 24].

«Понад 90% його лексики становлять російські слова, які, однак, вимовляються по-українськи, тобто, як і в піджині, словникову основу суржику становить російська лексика в українській фонетичній модифікації. Крім того, у суржику значної руйнації зазнають граматичні форми української мови, а синтаксичні конструкції деформуються в бік спрощення.

На відміну від «нормальної» мови, суржик не становить стабільної системи. Навіть найменш підвладний змінам граматичний кістяк мови в суржику розхитаний і плинний. А вже фонетичні варіанти слів настільки різняться в індивідуальних проявах, що лишається проблематичною сама можливість встановлення чітких фонетичних характеристик цієї субмови.

У цілому говорити про певні регулярні явища стосовно суржику не доводиться, оскільки плинність належить до головних його типологічних рис. Це перехідний різновид мовлення, в якому руйнується система первинної, вже засвоєної мови, а місце порожніх ланок заповнюють елементи новозасвоюваної мови. Ця скалічена мова українських селян, які в зросійщеному місті змушені пристосовувати рідну говірку до «городської» мови, чи не найвиразніше демонструє досягнення політики «гармонійної» двомовності тоталітарного режиму.

Загалом нівеляція діалектів і звуження їх соціальної бази внаслідок поширення загальнонаціонального мовного стандарту є звичайним явищем сучасного урбанізованого світу, але цей процес має відбуватися в межах однієї мови. Тоді зміщення центра ваги з територіальних діалектів, що відігравали важливу роль бази літературної мови в минулі епохи, на соціальні діалекти різних груп міського населення не порушує розвитку загальнонаціональної мови, а навпаки, стимулює його, активізуючи взаємодію різних форм її побутування.

В Україні ж природний процес взаємодії мови села й міста було перервано у приєднаних до Росії областях ще у XVIII ст. Потужну течію української народної мови на підступах до міста було перекрито, внаслідок чого тут не встиг повноцінно розвинутися міський розмовний варіант української мови, так зване міське койне, що займає проміжну позицію між діалектом і літературною мовою і має здатність легко адаптуватись до розмаїтих і змінних форм економічного і культурного життя нового часу. Натомість в українських містах насаджувалась російська мова, і собі позбавлена на цій території животоків рідного мовного підґрунтя.

Отже, там, у XVIII–XIX ст., слід шукати витоки сучасного протистояння російськомовного міста й україномовного села і, відповідно, формування міщанського погляду на українську мову як «мужицьку», «селянську». По-більшовицькому проведена урбанізація, що забрала життя мільйонів українських селян, задушивши їхній стихійний опір колективізації, поглибила розкол між містом і селом в Україні.

Дослідження суржику дасть можливість розкрити на конкретному матеріалі сам механізм згубного впливу мовної асиміляції на інтелектуальний і моральний стан суспільства, який у загальних рисах охарактеризував ще в 1896 р. великий український мовознавець Олександр Потебня: «Взагалі денаціоналізація сходить на погане виховання (підкреслення Потебні. – Л.М.), на моральну хворобу: на неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння на місці витіснених, але нічим не заступлених форм свідомості; на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, який заміняє лише слабкий зв’язок з чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення. Навіть коли ті, хто пригнічує, досить близькі до пригнічуваних, а останні не позбавляються насильством майна і не обертаються у рабство гірших форм, денаціоналізація все ж таки призводить до економічної і розумової залежності і стає джерелом страждань» [Потебня Олександер. Мова. Національність. Денаціоналізація. (Упорядкування і вступна стаття Юрія Шевельова). – Нью-Йорк, 1992. – С. 73].

Руйнація структури української мови в індивідуальному мовленні носія суржику поєднується з поверхово засвоєною структурою російської мови, що спричиняє сильне спрощення мови. Як і в піджинах, усі складніші синтаксичні конструкції обох змішуваних мов відкидаються. Оскільки мова і мислення перебувають у нерозривному зв’язку, процес спрощення індивідуального мовлення веде до послаблення енергії думки, про яке писав О.Потебня.

Постійний тиск російськомовного міста негативно впливає і на емоційний стан української людини. Втрата мовної стабільності, усталених норм звичного спілкування, усвідомлення неповноцінності свого пристосованого мовлення пригнічує людину, позбавляє її впевненості у собі у контактах з оточенням, а тривале перебування в стані мовно-культурного шоку робить невпевненість домінантною рисою поведінки особистості. Характерно, що, згідно з передвиборчими опитуваннями, саме суржикомовна частина населення до останнього дня не може визначитися, за кого голосуватиме. Таким чином, спричинена асиметричною двомовністю деформація масової свідомості призводить до непропорційно великого, порівняно із стабільними демократичними країнами, кількісного збільшення в Україні тієї частини електорату, яку в політичній термінології прийнято визначати як «болото».

Зросійщена атмосфера великих міст України незмірно поглиблює комплекс провінційності, завжди присутній у підсвідомості вихідця з села або невеликого містечка у початковий період його адаптації в місті. Але якщо в країнах, населення яких об’єднує одна мова спілкування, цей комплекс легко усувається, бо носій місцевої говірки сприймає мову столиці як нормативний варіант своєї мови, то україномовний провінціал не може вважати Київ «своєю» столицею, бо в мовному відношенні Київ становить провінцію Москви – норми спілкування киян диктує Москва. Це дезорієнтує і подвійно відчужує українську провінцію від столиці.

Провінціалізація Києва, здійснена через мовну асиміляцію, найвиразніше виявляється на побутовому рівні масової свідомості. Пригадую, як моя знайома киянка, посварившись з женихом, що був родом з російської глибинки, сердито вигукувала: «Да он же обычный кугут, только зтого не видно, потому что он говорит по-русски». Такі характерні реакції виразно засвідчують деформації національної самоідентифікації, що відбулись у психології багатьох київських міщан. Російський провінціал сприймається в цьому середовищі як рівня, тоді як соціальний статус українського провінціала різко занижено, що має й словесний вияв у низці негативно забарвлених «дражнилок» типу кугут, жлоб, рогуль і под.

Київський (так само харківський або дніпропетровський) обиватель, відгороджений від «рогулів» «культурною», як він вважає, російською мовою, не усвідомлює, що його «культурну» російську мову в її національних центрах – Москві й Петербурзі – і собі сприймають як провінційну балачку, а відтак киянин в очах москвича або петербуржця потрапляє у зневажений розряд тих же «рогулів».

Так витворений у надрах імперії мовний бар’єр між українським містом і селом перетворив міські центри підросійської України, з Києвом включно, у провінцію Москви, викривив почуття національної ідентичності, що послабило до критичної межі почуття національної гідності й національної солідарності в українському соціумі».

***

Наведу ще кілька фрагментів з іншої книги Л.Масенко: Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. – К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2004. – 164 с. Вона також доступна в мережі.

«На кінець XIX – початок XX ст. змішана субмова уже набула значного поширення, що зафіксовано в художній літературі і публіцистиці. Цікаві спостереження і міркування Володимира Жаботинського щодо скаліченого мовлення українських селян навів мовознавець Мартен Феллер, відомий дослідник українсько-єврейських паралелей. У статті, надрукованій у 1904 році, В. Жаботинський писав:

«Був я нещодавно на Дніпрі і в дорозі, подорожуючи у вагоні третьої кляси, прислухався до розмов тамтешнього простолюду. Мене вразила їхня говірка – явне зіпсуття, явна хвороба української мови. Хохли просто сипали великоруськими словами, великоруськими зворотами, а основна мова та її склад були українські; виходило дещо досить потворне, ні Богові свічка, ні чортові шпичка. Слухаючи цю недоладну суміш двох мов, я замислився про вмирання малоросійської мови. Адже це безперечно, що вона вмирає. Чи зникне остаточно, чи ще прокинеться й буйно розквітне – інше питання: адже не можна забувати, що українські мовляни живуть не лише в Росії,– а галицькі русини плекають свою мову, створюють нею літературу, і не дозволять їй згаснути навіть і тоді, коли останній Остапенко в Росії перехреститься на Євстафієва. Але це – справа майбутнього, а тепер наявний такий факт: занепадає малоросійський говір. Занепадає говір, що ним розмовляли впродовж сторіч мільйони живих людей, і розмовляли не з примусу, а тому, що з ними цей говір народився і з ними зріс, тобто віддзеркалив у собі всі звиви й ухили психіки цього народу... Коли у вагоні третьої кляси вслуховувався в цей сором української мови, мені – хоч я сам не малорос і не слов’янин – кортіло гукнути на цілий слов’янський світ: «Чому ви дозволяєте? Адже тут перед вашими очима остається збиток і згуба слов’янського добра!».

Коротка довідка. Володимир (Зеєв) Жаботинський – єврейський письменник і публіцист, один із лідерів сіоністського руху, співзасновник держави Ізраїль та його збройних сил, народився 17 жовтня 1880 року в Одесі, помер 4 серпня 1940 року в Нью-Йорку.

«Чітке визначення суржику і пов’язаної з ним загрози тотального розмивання норм української літературної мови дав свого часу лише Б. Антоненко-Давидович у праці «Як ми говоримо». «Недобре, – зазначав письменник, – коли людина, не знаючи гаразд української чи російської мови або тої й тої, плутає обидві ці мови, перемішує їхні слова, відмінює слова однієї мови за граматичними вимогами другої, бере якийсь притаманний саме цій мові вислів і живосилом тягне його в іншу мову, оминаючи традиції класичної літератури й живу народну мову. Так створюється мовний покруч, чи, як кажуть у нас, на Україні, суржик».

Зазначена праця Б. Антоненка-Давидовича вийшла у 1970 р., але невдовзі цензура внесла її, як і всі інші твори автора, до списку забороненої літератури».

«Зрозуміло, що «чистісінькою» мовою до русифікації українці не розмовляли. Найпоширенішою формою побутування української мови, як, до речі, й інших мов, у минулі віки, до періоду індустріалізації, були територіальні діалекти, що становлять не менш багаті й повноцінні в лексичному і структурному плані мовні утворення, ніж пізніше сформований на їх основі наддіалектний літературний стандарт. Але чи є міфом нинішній різновид змішаного українсько-російського мовлення і чи є міфом русифікація?

Відповідь на ці питання дає (…) публікація М. Стріхи (у виданні: Нариси української популярної культури. – К., 1998. – І.Г.), в якій суржик цілком переконливо потрактовано як проміжну субмову, що виконує роль перехідного етапу в асиміляційному процесі витіснення української мови російською. Соціальне середовище, в якому виникає досліджуваний різновид усного мовлення, – це сільські жителі, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста. Утворюється він шляхом стихійного засвоєння російської мови при безпосередніх контактах з її носіями, а не шляхом поступового опанування другої мови в процесі організованого навчання. Успішним таке засвоєння другої мови може бути тільки в дитячому віці, тому суржикові, на відміну від комунікативних різновидів, сформованих на ґрунті однієї мови, тих же територіальних і соціальних діалектів, властива лексична й структурна неповнота, ущербність. Він утворюється внаслідок хаотичного заповнення зруйнованих ланок структури української мови елементами поверхово засвоєної російської».

Ще одна цитата для наслідувачів стилю персонажа Андрія Данилка – Вєрки Сердючки:

«Популярний (в СРСР – І.Г.) гумористичний дует Тарапуньки і Штепселя, в якому партнер, що грав дурника, говорив суржиком, а в ролі розумного виступав носій літературної російської мови, влада схвалювала, бо він ефективно впроваджував у масову свідомість бажану для режиму модель українсько-російських стосунків».

***

Остання з книжок Л.Масенко (Суржик: між мовою і «язиком». – К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2011. – 135 с.) містить аналіз сучасної політичної ситуації:

«Нинішня влада повертає практику колишньої радянської русифікації, що на час її управління державою, безперечно, загальмує процес усунення постколоніальних деформацій у мовно-культурному розвиткові країни, що безпосередньо стосується й перспектив побутування мішаних українсько-російських форм усного мовлення. Напрям розвитку суржику внаслідок його проміжного між двома мовними системами характеру цілком залежить від державної мовної політики. Якщо розширення функцій української мови матиме наслідком поступове вдосконалення живомовних форм побутування української мови і наближення їх до нормативного стандарту, то збереження домінування російської мови в усіх сферах міської комунікації призведе до подальшої деградації повсякденного усно-розмовного українського мовлення і, відповідно, мовно-культурної асиміляції населення».

Насамкінець додам дещо від себе. Тим то й відрізняється інтелектуальна людина від решти, що вона здатна діяти цілеспрямовано й свідомо, а не пливти за течією – всі так говорять, значить суржик і є нашою рідною мовою.

Оволодіти бездоганною українською – складно, над цим доводиться працювати постійно. Наполегливо працювати. Колись Вольтер писав: всі основні європейські мови можна вивчити за шість років, а рідну мову доводиться вивчати все життя.

Бути взірцем для інших, зокрема й у мовному питанні, переконаний – обов’язок національної інтелігенції, якщо хочете – її місія. Інакше чого ми варті?!

Про автора
Ігор Гавриленко
історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)
Ігор Гавриленко
138
Останні публікації