28.10.2012 | 12:44

Творцю новоімперських міфів варто б знати

Цей нарис є відгуком на кілька останніх публікацій В.Шестакова.

27 жовтня 2012 року невтомний шукач прикладів служіння українців Російській імперії зробив сенсаційне відкриття – він знайшов потомків гетьмана Івана Мазепи. І серед них такого, як треба, славного своїми діяннями на користь «московських колонізаторів».

Охолоньте, Вікторе Феофановичу! Мазепа потомків не мав. Це загальновідомий факт.

Авторитетний дослідник Гетьманщини Сергій Павленко родинні зв’язки Мазепи ґрунтовно висвітлив у кількох книгах.

Наведу кілька цитат із цих праць:

«Гамбурзька газета «Гісторіше Ремарке», подаючи 27 листопада 1703 року біографію Мазепи, зазначає, що він був одружений з багатою вдовою, яка померла у 1702 році. І «мав тільки доньку, що дуже скоро пішла з життя». У синодику Крупицького Батуринського монастиря виявлена поминальна на «род его милости пана Іоанна Мазепи». На першому місці у ній ім’я батька Стефана, а далі ідуть імена Євдокії, Варвари, Тетяни, Олени, «младенцы» Варвари, Івана. Це, очевидно, всі його найближчі родичі, які померли від моровиці або, швидше за все, загинули на Правобережжі під час нищівного наскоку татар 1674 року. Як відомо, у 1700-х роках гетьман уже не мав нащадків» (Павленко С.О. Кохання гетьмана Мазепи. – Чернігів: ПП «Видавництво «Русь», 2008. – С. 26–27).

«Після 1702 року 63-річний гетьман залишився сам, не маючи прямих нащадків. Природно, що після смерті дружини гетьман-удівець мав право подумати про своє особисте життя і, насамперед, про спадкоємця. Адже рід Мазепи по його лінії міг обірватися» (Там само. – С. 28).

«Як повідомляє синодик Крупицького Батуринського монастиря, дочка гетьмана Варвара та його синок Іван померли у ранньому віці. Мазепа виховав сина дружини від першого шлюбу Криштофа Фридрикевича. Останній у 1699 році як седнівський сотник отримав на ранг двори та ґрунти. Є свідчення від 1729 року старожилів про те, що гетьман «отдал… своему пасынку Криштофу Фридрикевичу» Смяч та Конотоп. Седнівський сотник або загинув, або помер у поході 1702 року. Більше дітей у родині Мазеп не було!

Племінники, інші родичі, як мовиться, засвітилися на тих чи інших урядах Гетьманщини. Усі ті з них, хто залишився вдома після поразки 1709 року, були репресовані. Є документи про заслання їх до Москви, Сибіру. Цієї участі навіть зазнала дочка В. Кочубея Ганна, яка вийшла заміж за небожа гетьмана Івана Обидовського (помер у 1701 році у поході в Прибалтику). Вона довгий час пробула під арештом, у неї та її двох діток відібрали землю» (Там само. – С. 81).

До речі, про винищення оточення Мазепи Петром I, яке Ви, Вікторе Феофановичу, намагаєтесь заперечувати. Познайомтеся спочатку хоча б з одним із додатків до іншої книги: Павленко С.О. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – 602 с. Додаток цей називається «Репресовані у справі повстання 1708–1709 рр., а також подальших антиросійських дій мазепинці, урядники та члени їхніх родин». Перелік імен винних та невинних осіб, з якими розправилася російська влада, розтягся на кілька сторінок. Його доповнюють такі, зокрема, факти:

«Карано смертю у 1711 р.: кожного десятого жителя с. Водолаги; кожного десятого мешканця Новосергіївської фортеці»;

«знищені села і містечка разом з жителями, козаками: Батурин (до 14 000 чол.), Маячна, Нехворощ, Калеберда, Переволочна, Старий Кодак, Новий Кодак».

«За підрахунками сучасника і хроніста Петра І Петра Крекшина протягом листопада 1708 – липня 1709 рр. в Україні «изменников до 30 тысяч порублено» (Зазнач. праця. – С. 553).

Та повернемося до «потомків гетьмана».

«Гетьман, не маючи власних синів, взяв під опіку дітей сестри – Івана Обидовського та Андрія Войнаровського. Молоді небожі опанували в Батурині управлінський досвід вирішування поточних державницьких справ» (Там само. – С. 64). (Сестра Мазепи Олександра Степанівна тричі перебувала в шлюбі, тому прізвища синів і відрізняються.)

Доля першого, Івана Обидовського, нам уже відома – помер у 1701 році. З другим після смерті гетьмана трапилося ось що:

«У 1710–1712 рр. А. Войнаровський їздив у Крим, Стамбул в українських справах, служив Карлу XII. Разом з емігрантами 1715 р. він перебрався до Відня. А. Войнаровський вів дипломатичні переговори з європейськими урядовцями, аби створити антиросійську коаліцію держав, з допомогою яких можна було б відновити українську державність. Його життєва позиція, авторитетність стурбували Петра І. У 1716 р. він в ультимативній формі зажадав від міста Гамбурга видати мазепинця. У жовтні того ж року А.Войнаровський був підступно вивезений до Петропавлівської фортеці, де пробув аж до 1723 р. Потім його відправили на заслання в Якутськ» (Там само. – С. 74), де він і помер.

Тепер про Степана Трощинського, через якого В.Шестаков «вивів» цілу когорту потомків гетьмана Івана Мазепи. Що кажуть фахівці?

«Трощинські – свояки гетьмана. У Білій Церкві у 1654 р. мешкав шляхтич Василь Степанович Трощинський. З джерел 1659 р. відомий канівський сотник Стефан Трощенко. Козак Харитон Трощинський супроводжував матір гетьмана Марію-Магдалину, ігуменю Києво-Печерського Вознесенського дівочого монастиря, у грудні 1687 р. в Москву до царівни Софії. Відомий і кошовий отаман на Запорозькій Січі Матвій Трощинський, землі якого як у родича Мазепи конфісковані у 1710 р.» (Там само. – С. 88).

Степан Трощинський у січні 1697 року «отримав уряд гадяцького полкового обозного». У 1704 році Іван Мазепа призначив його гадяцьким полковником. «Свояк гетьмана не встиг взяти участь у повстанні. Його полк разом з Київським та Білоцерківським у квітні 1708 р. був відправлений за наказом царя до Польщі». Однак «30 листопада 1708 р. С. Трощинський був узятий під караул. Петро І наказав сотникам, отаманам та всій старшині Гадяцького полку вибрати нового полковника на місце свояка І.Мазепи. Репресований родич гетьмана невдовзі помер» (Там само. – С. 89).

«Історик» Шестаков ці незручні для себе факти замаскував «елегантними» формулюваннями:

«Степан Трощинский, как участник «гнусного умысла мазепиного» был превентивно арестован, как и его родственник, атаман Матвей Трощинский. Их судьба потерялась в истории тюремных казематов».

Вікторе Феофановичу, схоже, Вам для ствердження своїх «істин» вже недостатньо довільного поводження з історичними фактами. Тепер і словам «великого и могучего» Ви почали надавати вигідного Вам значення.

«Толковый словарь Ушакова», один з основних тлумачних словників російської мови, дає такі визначення слова «ПОТОМОК»:

1. Лицо, происходящее по рождению от кого-н.; противоп. предок.

Бояр старинных я потомок. Пушкин. Прямой потомок. Потомок древнего рода. Надменные потомки известной подлостью прославленных отцов. Лермонтов.

2. только мн. Люди будущих поколений.

Сподіваюсь, Вікторе Феофановичу, значення слова «свояк» Ви з’ясуєте самостійно та переконаєтесь, що жоден із нащадків свояків Мазепи не міг стати потомком самого гетьмана.

А рід Трощинських, дійсно, давній і славний. Про найвідомішого його представника мені вже доводилося розповідати у статті «Фельдмаршал і друга державна. Політичні аспекти звеличення Паскевича», протиставляючи його Вашому кумиру.

Отже, Трощинський Дмитро (1749–1829).

Трощинський

Дмитро Трощинський, портрет роботи Володимира Боровиковського

Походив він із дрібної української шляхти, родом із містечка Яреськи (нині село Шишацького району Полтавської області). Освіту отримав у Києво-Могилянської академії, оволодів кількома іноземними мовам. Розпочавши кар’єру писарем Миргородського полку, стрімко просувався службовими щаблями.

У 1770 році був направлений до військово-похідної канцелярії Першої російської армії під командуванням Петра Румянцева. У боях проявив себе як хоробрий кавалерист, за що був відзначений нагородами. З 1774 року служив при штабі генерала князя Миколи Рєпніна, у 1775–1776 роках був його секретарем (як російського посла в Константинополі). Згодом став керуючим справами канцелярії графа Олександра Безбородька, майбутнього канцлера Російської імперії.

Доволі швидко здобув впливове становище при царському дворі. Був статс-секретарем Катерини ІІ, Павла І й Олександра І. За Павла І став сенатором і головою Поштового Управління імперії. У принципових ситуаціях не боявся суперечити монарху. Відомий випадок, коли Трощинський розірвав проект царського указу й збирався вже до заслання, та його рішучий демарш змусив Павла І відмовитися від запланованого рішення. Втім, імператор незалежного в думках і діях чиновника довго терпіти не зміг. У 1800 році той був звільнений з усіх посад.

Дмитро Трощинський став учасником змови проти Павла І, написав відомий маніфест для Олександра I, в якому новий монарх відрікався від безглуздої політики свого попередника й урочисто заприсягав «управлять Богом нам врученный народ по законам и по сердцу в Бозе почивающей августейшей бабки нашей государыни императрицы Екатерины Великой».

Повернувши впливовість та попередні посади, невдовзі Трощинський набув іще вищих: став членом Державної Ради, міністром уділів, міністром фінансів, пізніше – міністром юстиції та генерал-прокурором Урядуючого Сенату.

Сягнувши владного Олімпу, пропагував українське питання, відстоював автономію своєї Вітчизни, відновлення гетьманського врядування та колишньої правової системи, наполягав на необхідності якщо не скасування, то обмеження кріпосного права в країні й утвердження гуманних правових норм життя, вимагав надійного захисту прав кожного громадянина. Як припускається, Трощинський був лідером конспіративного кола українських автономістів, підтримував зв’язки з військовою опозицією, надавав великого значення організації української військової сили.

На початку 1812 року полтавське дворянство обрало його губернським предводителем, тож він активно поринув у громадські клопоти. Разом із Василем Капністом та Іваном Котляревським організовував козацькі полки для війни з Наполеоном, наполягаючи на козацькому устрої ополчення, бурхливо конфліктував із самодуром генерал-губернатором Лобановим-Ростовським. І разом із однодумцями таки домігся його відсторонення від управління губернією.

У 1817 році Дмитро Прокопович подав у відставку з посади міністра юстиції. Згодом замешкав у своєму маєтку в Кибинцях, поблизу Миргороду. Невдовзі перетворив його на справжній осередок українського національно-політичного й культурного руху (сучасники називали маєток  графа «Українськими Атенами»).

Багато років Трощинський був щедрим меценатом, підтримував розвиток вітчизняної науки, літератури, театру, малярства та музики. Допомагав бідним козацьким родинам, удовам, сиротам. Його коштом щороку здобували освіту не менше десяти здібних юнаків із Полтавщини й Київщини. Серед них – Микола Гоголь (благодійник повністю оплатив повний курс його навчання в Ніжинській гімназії). Через приятеля Осипа Каменецького Трощинський став одним з ініціаторів першого видання «Енеїди» Івана Котляревського у 1798 році.

Трощинський був талановитою й цілком успішною людиною, при цьому ніколи не втрачав високої гідності. Отримуючи розкішні маєтки, нагороди, титули і посади, не забував, що він – українець, не цурався свого коріння, намагався прислужитися своїй Вітчизні.

***

18 жовтня В.Шестаков поспішив порадувати читачів «Полтавщини» радісною новиною: «В Ереване почтили память об Иване Паскевиче».

Давайте ще раз помилуємося неповторними гордовитими рисами фельдмаршала єреванського «розливу», далекими від канонічних, засвідчених прижиттєвими портретами. А також звалищем сміття, над яким вознеслося величаве погруддя.

Пам’ятник Паскевичу в Єревані

Пам’ятник Паскевичу в Єревані

А щоб значення відповідної бучної перемоги Паскевича було зрозумілішим, почитаємо уривок зі спогадів його сучасника царського генерала Григорія Філіпсона:

«За сражение под Гроховым я получил орден св. Анны 4 ст. с надписью «за храбрость». Я был на своем месте и отличия никакого не оказал; но такова была, а, может быт, и поныне есть система наград. Во всей нашей дивизии все поручики получили этот орден, шт.-капитаны и капитаны св. Анны 3 ст. с бантом; шт.-офицеры св. Владимира 4 ст. с бантом и т. д. Тогда я был очень доволен, но после догадался, что такая система, развивая бесполезное тщеславие, уничтожая соревнование, отнимает цену и уважение у награды. В первый раз эта система принята была, кажется, Паскевичем в Азиатской Турции, где он сыпал кресты только что не четвериками. Там же значительно усовершенствовано было искусство писать реляции, до того, что участники в этой войне не узнавали ни мест, ни действий. Например, взятие Эривани было изображено до такой степени рельефно, что Государь пожаловал Паскевичу титул графа Эриванского. Можно было полагать, что эта сильная крепость, тогда как это небольшой азиатский город, окруженный стенкой из глины. Ермолов, узнав о новом графе, сказал, что следовало бы назвать его не Эриванским, а Иерихонским, потому что и тут стены упали почти от одного звука трубного» (Воспоминания Григория Ивановича Филипсона // Русский архив. – М., 1883. – Кн. III. – Вып. 5. – С. 124–125).

***

І наостанок, запитання до редакції – чи не забагато нині «Русского міра» на шпальтах «Полтавщини»?

Скріншот

Скріншот від 27.10.2012 р.

Про автора
Ігор Гавриленко
історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)
Ігор Гавриленко
138
Останні публікації