26.09.2012 | 15:48

Відповідь осколку совка, який досі вірить у казочку про старшого брата

"…никакой отдельной украинской нации не было. мы осколки русских…"

Золотухін Олександр (25 вересня, 16:52)

Русь була федеративною та багатоетнічною державою. Ураховуючи слабкий контроль центру над тими 15-ма слов’янськими племенами, що увійшли до її складу, говорити про консолідацію населення країни в єдиний давньоруський народ (зі спільною мовою, культурою та із чіткою етнічною самосвідомістю) недоречно. Місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в ІX–XІІІ ст. були досить відчутними. Літописець повідомляв: «Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов». Простори держави були заселені нерівномірно, а окремі частини розділені широкими й непрохідними лісами та болотами. Тож і територіальна єдність Русі була відносною.

Формування майбутньої української народності відбувалося на основі південно-західних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців, волинян, уличів, дулібів, білих хорватів), котрі займали Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську, Волинську, Галицьку, Подільську землі, а також Буковину і Закарпаття. А на Середній Наддніпрянщині, в Київській землі, утворилося етнічне осердя українського етносу, навколо якого поступово згуртувалося населення інших південноруських земель. Видатною є роль Києва у цьому процесі. При цьому південноруські землі вже у VІІІ–ІX ст., як і згодом, випереджали північні в соціально-економічному та культурному розвитку років на сто, а то й на двісті.

Показово, що українська мовна специфіка виразно простежується у письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова ще з ХІІ–ХІІІ ст. Відобразилася вона й у топонімах (назвах місцевостей). Скажімо, в Києві ще з давньоруських часів збереглися найменування річечок Либідь, Киянка, Довбичка, урочищ Угорське, Кожум’яки, Гончарі, Дігтярі. А хіба не по-українськи звучать такі давні назви як Печерська Лавра чи Боричів узвіз?

 Меч

Знаменитий давньоруський меч кінця Х – першої половини ХІ ст., знайдений у ХІХ ст. поблизу містечка Хвощевате на Полтавщині. Меч був багато прикрашений, мав бронзове руків’я і написи кириличними літерами на клинку: з одного боку «Коваль», з другого – «Людота», або «Людоша».

Стосовно назви «Русь» в історичній літературі точилося багато суперечок. Сучасні науковці вважають, що це слово – іраномовного походження, пов’язане з назвою сарматських племен (роси, росомани, роксолани). На межі VІІІ–ІX ст. воно поширилося на Середньому Дніпрі, і літописні поляни стали називатися, як повідомив давній автор, руссю. Вірогідно, зі словом «русь» пов’язані й давні назви річок зазначеного регіону – Рось, її приток Росави й Роставиці.

Гіпотеза про норманське коріння слова «русь» не може вважатися прийнятною, оскільки жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги. Крім того, один із найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840–880) чітко називає русів слов’янським племенем.

Показово, що слово «Русь» виникло не як етнонім, а як політична назва державного об’єднання, яке спочатку включало лише полян, а згодом також древлян, дреговичів та чернігівську частину сіверян. Надалі, у зв’язку з підкоренням київськими князями інших слов’янських племен, поступово відбувається й поширення серед усього цього населення єдиної самоназви «русь» (у множині) і «русин» (в однині). При цьому довгий час жителі давньоруських земель, віддалених від Києва, зберігали власні етноніми, і «руссю» їх називали лише при стиканні з чужинцями з-поза меж усієї Русі.

 Бірка

Одяг слов’янської рабині з Південної Русі, полоненої під час походу варягів (реконструкція за матеріалами розкопок поховань Х ст. біля м. Бірка, Південна Швеція), є цілковито тотожним традиційному народному вбранню української жінки: характерна вишита сорочка специфічного крою, плахта, крайка, очіпок. Справа, для порівняння, – жіночий одяг тодішнього населення Скандинавії.

На північно-східних землях топонім «Русь», а також похідний від нього етнонім розповсюдився, витісняючи місцеві земельні назви, значно пізніше, з кінця ХІІІ ст., але вже у формі «русские», що на противагу словам «рус», «русич», «русин» означало не етнічну належність особи, а її підпорядкованість «руському» князю.

Назва «Україна» є історично пізнішою. У 1187 р. її вперше фіксує Київський літопис. Спочатку вона вживалася для визначення земель порубіжжя.

За Середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилося ймення «Україна», яким пізніше, з XVІІ ст., стали позначати етнічну територію українського народу. Хоча ще до цього вживалася назва «народ український». Наприклад, чи не першим, наприкінці ХVІ ст., її почав застосовувати київський католицький єпископ, українець за походженням Юзеф Верещинський. Цим терміном він позначав усе українське населення, використовуючи його замість поширених назв географічного походження: «подоляни», «волинці» тощо.

Розпад Русі у ХІІІ–ХІV ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні. На це вказує, зокрема, антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України. Українська людність ХVІ–ХVІІІ ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської держави. Як і тоді, українці продовжували називати себе руським народом. Вони добре усвідомлювали свою окремішність від сусідів – литвинів (білорусів) та москалів, по-книжному – московітів, тобто росіян.

 Князь

Реконструкція зовнішності князя Святослава Ігоровича, здійснена за описом візантійського історика-хроніста Х ст. Лева Диякона.

Самоназва «українці» зробилася загальноукраїнською тільки у ХІХ – першій половині ХХ ст. Стимулювали ж її поширення з одного боку асиміляторська політика російського царизму, який, вигадавши термін великороси, українцям нав’язував принизливі назви «Малоросія» та «малороси». З другого боку – національне гноблення, здійснюване урядами різних країн, котрі володіли на той час західноукраїнськими землями.

Отже, Київську Русь, козацьку та сучасну Україну можна вважати послідовними, генетично пов’язаними фазами життя одного етносу – українського народу, формування якого розпочалося на цих самих землях близько 1500 років тому. Сказане не слід розуміти так, що людність Південної Русі – то українці. Головні риси українського етносу на той час лише формувалися, тому південних русичів правильніше вважати праукраїнцями.

Варто пам’ятати, що слов’янські племена території сучасної України постали під сильним впливом іранських народів Надчорномор’я (скіфів, сарматів) та греко-візантійської цивілізації. Своєрідність білоруської нації спричинило формування на слов’янській основі (племена кривичів, дреговичів і радимичів) за участю балтських елементів. Подальший їх розвиток відбувався у складі Київської Русі, а пізніше – Литовсько-Польської конфедерації. Становлення російського етносу почалося в ході слов’янської колонізації (ільменські словени, в’ятичі) лісових обширів, заселених балтськими й угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та ін.). Згодом, у ХІІІ–ХV ст. великий вплив на росіян справили контакти з татарами. Власно російська історія почалася з відокремлення у XІІ ст. Володимиро-Суздальського князівства.

У літературі можна зустріти й альтернативні викладеній вище версії походження українського народу, які категорично відкидаються провідними сучасними українськими вченими – істориками, археологами та лінгвістами.

З одного боку, існують намагання «вивести» українців від трипільської культури доби енеоліту, що автоматично робить наш народ одним із найдавніших у світі. Та, попри всю патріотичність такої позиції, вона не може вважатися об’єктивною та науковою. З розпадом Трипілля, чиє населення не належало до групи індоєвропейських народів, збіглася потужна міграція з Центральної Європи через Польщу на Волинь, Полісся та на Верхній Дніпро індоєвропейських племен культур кулястих амфор і шнурової кераміки. Авторитетні фахівці доводять, що саме ця людність ІІІ тис. до н. е. була спільним пращуром балтів та слов’ян, до яких належать і українці.

Інші автори, навпаки, намагаються довести дуже пізнє походження українського народу – вже після розпаду Київської Русі, якщо не в козацькі часи. Однак після монгольського завоювання український народ не міг утворитись, оскільки територія України, опинившись згодом у складі кількох держав (Литви, Польщі, Угорщини, Молдови, а з 1503 р. і Московії), які анексували її землі, виявилася розрізаною їх кордонами на кілька частин. При цьому, якщо Галичина, Волинь і Наддніпрянські землі об’єдналися, хоч і ненадовго, за Люблінською унією 1569 р., то Буковина та Закарпаття залишалися відрізаними від решти України аж до ХХ ст. Таким чином, єдність території, без чого етнос не може утворитися, виявилася зруйнованою, етнічна еліта ж, що формує етнічну самосвідомість, дуже ослабла, а в деяких регіонах практично зникла. І якби український народ не сформувався раніше, він за умов такого роз’єднання вже не зміг би утворитися ніколи.

З усього сказаного слідує висновок, що найбільш умотивованою і переконливою є ранньосередньовічна теорія походження українців. Один із її засновників М.Грушевський безпідставним твердженням російських великодержавних істориків, що нібито тільки Москва і росіяни можуть уважатися спадкоємцями Київської Русі, а українці є однією з найбільш пізніх східнослов’янських гілок, протиставив такі аргументи, як незмінність населення, безперервність етноісторичного розвитку його культури й мови на споконвічних українських етнічних теренах між Середнім Дніпром і Карпатами від середини I тис. н. е. і до теперішніх українців. Цю теорію уточнюють та підтверджують в основоположних її моментах дані сучасної археології, антропології, мовознавства, письмові джерела.

Навала орд Батия завдала непоправної шкоди Русі. Перестала існувати держава, загинули сотні тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста та села, палаци і храми, книги й ікони. Та руський народ зумів вистояти й відродити життя. Традиції Київської Русі виявилися досить міцними, вони здобули нове існування в матеріальній і духовній культурі українців. Історичний досвід Русі став також підґрунтям для державного будівництва литовців, росіян, білорусів.

Після занепаду Києва зросла роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру південноруських земель. Об’єднавши всі етнічні українські терени, за винятком Чернігівського князівства, ця держава розвивалася на єдиній національній основі, тоді як Київська Русь була поліетнічною. Тож князівство формувало ідею державності на вітчизняних просторах, уберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Позиція Галицько-Волинської держави суттєво впливала на політичні процеси в тогочасній Європі, а її правителі за часів розквіту князівства перебували серед найпомітніших постатей європейської політики. Князівству належить почесне місце у формуванні української культури, в зміцненні її зв’язків із культурами інших народів. Продовжуючи кращі національні традиції, Галицько-Волинське князівство уникло однобічної орієнтації на Візантію та непродуктивних азійських впливів. Натомість воно збагатилося за рахунок надбань західноєвропейської цивілізації.

Про автора
Ігор Гавриленко
історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)
Ігор Гавриленко
137
Останні публікації