16.06.2012 | 21:49

Керсновський vs Шестаков

Той, хто прочитав останній матеріал Шестакова «Интервенция или миротворчество?», не міг не помітити, що Паскевич як полководець у ньому взагалі не фігурував. Причина – проста. Відсутність означеного таланту в обласканому Миколою I фельдмаршалі. Здобувши славу переможця персів і турків – за рахунок свого попередника генерала О.Єрмолова та підготовлених ним військ, у подальших кампаніях Паскевич тільки ганебно розгублював цей свій «капітал».

Змушений знову засмутити Шестакова та групу його підтримки. Паскевича негативно характеризували не лише в радянські часи і не тільки «придворный советский академик Тарле».

(З приводу останнього хочу повідомити «історику» і колишньому мешканцю Казахстану В.Ф.Шестакову, що Євген Тарле зайняв провідні позиції в російській історичній науці ще до революції. До більшовицького перевороту професор поставився з недовірою. У дні «червоного терору» в 1918 році у ліберальному видавництві «Былое» надрукував книгу «Революционный трибунал в эпоху Великой французской революции (воспоминания современников и документы)». У 1927 році видав курс «Европа в эпоху империализма, 1871–1919 гг.», що викликав велике роздратування офіційних марксистів.

Тарле Євген

Євген Тарле

Видатний дослідник був учасником міжнародних історичних конгресів у Брюсселі (1923) та в Осло (1928). У 1926-му взяв активну участь у створенні в Парижі першого наукового комітету зі зв’язків з ученими СРСР. Членом-кореспондентом Російської Академії наук був обраний ще в 1921 році, дійсним членом АН СРСР, тобто академіком, – у 1927-му.

Ні академічне звання, ні міжнародний авторитет не захистили вченого від переслідувань влади. За так званою «Академічною справою», розгорнутою ОДПУ восени 1929 року, він був заарештований і виключений з Академії наук. Його та інших відомих учених (усього 115 осіб) звинуватили у змові з метою повалення радянської влади. Тарле нібито мав увійти до нового уряду й посісти пост міністра закордонних справ. Крім того, йому інкримінували належність до міфічної «Промпартії».

В ув’язненні Тарле провів півтора роки. Потім, у 1931-му, його запроторили у заслання. До Казахстану, між іншим. Утім, під тиском міжнародної наукової громадськості дозволили викладати історію в Алма-Атинському університеті. Перебуваючи у вигнанні, він і розпочав роботу над «Наполеоном», книгою, завдяки якій був згодом реабілітований Сталіним.

У березні 1937-го з вченого зняли судимість, невдовзі поновили у званні академіка. Проте неприємності продовжувались. Улітку того ж року одночасно в «Правде» (за висловом Сталіна, «газета «Правда» ошибаться не может») та в «Известиях» були розміщені погромні рецензії на книгу «Наполеон», зокрема твір називали «ярким образцом вражеской вылазки». У 1945 році журнал ЦК ВКП(б) «Большевик» піддав нищівній критиці нову працю Тарле – «Крымская война», котра, поміж іншого, розповідала про Паскевича. Формулювання знову звучали загрозливо: «Многие положения и выводы академика Тарле вызывают серьёзные возражения», «Некоторые важные вопросы … обойдены им или решаются неправильно», «даёт неправильную оценку» і т.д.

Крымская война

Перше видання книги "Крымская война"

Звичайно, були в житті вченого й високі нагороди – три ордени Леніна, два ордени Трудового Червоного прапора, три Сталінські премії – однак відчувати себе у безпеці режим йому не дозволяв.

Та цього разу я збирався писати не про Тарле. Наведене вище висловлювання про нього Шестакова – ще один штрих, який висвітлює намагання Віктора Феофановича маніпулювати з фактами й спотворювати істину.)

Насправді, вже в царській Росії було цілком об’єктивно визначене місце Паскевича-полководця. Досить низьке.

Поміж авторів, якими Шестаков намагався «прикритися», крім Потто й Давидова (у своїх попередніх дописах я дав неупередженим читачам можливість переконатися, що вони аж ніяк не підтверджують міфотворчість наполегливого аматора – творця віртуального «Меморіалу Паскевича»), згадувався Керсновський (опус «Cоткавший славу из побед» – мифы и факты о Паскевиче»). Щоправда згодом Шестаков у матеріалі «Слуга царю, отец солдатам» відмовив йому в довірі: «За столь тщательные подготовительные работы, фельдмаршал стал объектом осуждения и насмешек со стороны критиков, как современников (ген.Филипсон) так и их последователей (А.Керсновский, А.Зиссерман). Они намекали, что из-за обозов теряется «суворовская» стремительность передвижения».

Якби ж то тільки це ставили в провину Паскевичу серйозні дослідники!

Однак, все – по порядку.

Хто такий Керсновський і чому йому можна довіряти в оцінках Паскевича

Антон Антонович Керсновський прожив недовго. Народився 1907 року в Бессарабії, у селі Цепилово, що поблизу містечка Сороки, помер у 1944-му в Парижі.

Маєток, де майбутній унікальний воєнний історик і філософ провів раннє дитинство, придбав його дід, теж Антон Антонович, полковник у відставці, геодезист та інженер. Ім’я батька вгадати легко – він був юристом-криміналістом, слідчим з особливо важливих справ Судової палати в Одесі. Мати, Олександра Олексіївна, викладала в міській гімназії іноземні мови.

Вже в підлітковому віці Антон був переконаним монархістом. За покликом серця пішов у Добровольчу армію (подібних до нього воїнів-гімназистів білогвардійці називали «баклажками»). У 1920 році разом із залишками військ барона Врангеля юнак емігрував до Сербії. Через якийсь час потрапив до Австрії. Вільно володіючи кількома мовами, закінчив у Відні Консульську академію. Потім перебрався до Франції, навчався в університеті міста Діжон. Крім того, прослухав курс у знаменитій Особливій військовій школі Сен-Сір (заснована в 1802 році Наполеоном Бонапартом, у 1806-му вона була переведена в передмістя Парижу й діяла як вищий навчальний заклад, що займався підготовкою офіцерських кадрів для французького війська та жандармерії).

Антон Керсновський

Антон Керсновський

У другій половині 1920-х років Антон осів у Парижі. Мріючи про відродження монархічної Росії, молодий чоловік зайнявся вивченням історії її армії та порівняннями з військами інших країн. Для цього наполегливо працював у бібліотеках й архівах (багатий російський відділ мала бібліотека Військового міністерства Франції). Про себе не дбав: на життя заробляв приватними уроками, виконував різні дрібні доручення, вночі розносив пошту (радів, що такий розпорядок дає можливість займатися улюбленою справою ввечері – «если не очень устал и не отупел словом»). Жив у кімнаті на горищі, де за письмовий стіл і водночас за книжкову шафу правила скриня, меншого розміру ящик заміняв стілець. Хворів на туберкульоз легень (хронічна форма), набутий на фронті – у 13-річному віці.

Перша публікація – «Об американской артиллерии» – з’явилася навесні 1927 року в бєлградському щотижневику «Русскій Военный Вѣстникъ» (з 1928-го – «Царскій Вѣстникъ»). До 1941 року на сторінках цього видання та кількох інших емігрантських газет і журналів Керсновський надрукував понад півтисячі (!) матеріалів. Теми, які він розглядав: «Вооружение Италии», «Сущность французской военной реформы», «Германская конная дивизия военного времени», «Японская армия». Звертався й до проблематики відновлення царської Росії: «Организация броневых сил Красной армии», «Упущенная возможность», «Ко второй гражданской войне», «Военизация страны», «Наша будущая малая армия», «Наш будущий офицерский корпус». Головні ж праці Керсновського – книги «Філософія війни» (1939) та 4-томна «Історія Російської Армії» (1933–1938). Ще кілька десятків його ґрунтовних досліджень не були свого часу видані й не збереглися.

Про рівень уже перших публікацій свідчить той факт, що генерал-майор Борис Геруа, в минулому ординарний професор кафедри військового мистецтва Миколаєвської військової академії, висловився про Керсновського в 1927 році: «Он сейчас совершенно свободно мог быть профессором Военной Академии». А генерал Генерального штабу Борис Штейфон уважав талановитого автора своїм колегою і був дуже здивований, дізнавшись про 20-річний вік та відсутність у того будь-якого командирського досвіду. В заслугу досліднику Штейфон ставив «самостоятельность суждений, убежденность, вразумительность анализа и чуткое понимание армейской психологии» і стверджував: «Керсновский принадлежит к школе русских военных классиков и является убежденнейшим проповедником духа. В этом сила и качество его творчества». До цього додавав: «Керсновский не умещается в партийных рамках и органически не способен творить в партийных шорах».

Багато ж хто з військових фахівців відмовлявся повірити в реальність існування такого самородку, припускали, навіть, що за псевдонімом «Керсновский» приховується цілий колектив авторів.

Звернули на нього увагу й іноземні військові авторитети. Перекладені статті вченого виходили друком у Болгарії, Чехії, Югославії, Німеччині. В останньому випадку автора атестували як russischer General Kersnovski, позаяк нікому не спадало на думку, що з кимось нижчого рангу міг вести письмову полеміку сам Ганс фон Зеект, колишній командувач військ Веймарської республіки, фактичний творець Рейхсверу – збройних  сил Німеччини, що розбудовувалися за умовами Версальського мирного договору 1919 року, автор багатьох наукових праць з військових питань.

Між іншим, як аналітик вищого класу, Керсновський уже на початку 1930-х передбачав неминучість війни, розв’язаної Німеччиною, напрямок перших ударів, напад на СРСР.

Ювілейний випуск журналу «Царскій Вѣстникъ» видавці й читачі повністю присвятили Керсновському. Більше 100 російських офіцерів, учасників світової та громадянської воєн, вітали його в своїй адресі «как высокоодаренного военно-литературного труженика».

Проте статків автор не нажив. Емігрантські кола були досить бідними. Гонорари виплачували дрібні. Щоб надрукувати «Історію Російської Армії», редакція журналу звернулася до співвітчизників із закликом здійснити передплату запланованого видання. Та коштів катастрофічно не вистачало, доходило до того, що друкарня відмовлялася віддавати вже готові книги, доки за них не розплатиться замовник.

Напередодні нападу Німеччини на Францію, попри сухоти, Керсновського призвали до лав армії. Невдовзі після відправки на фронт родичі отримали повідомлення про його загибель у боях під Деммартеном. Звістка виявилася помилковою – насправді Антона було тяжко поранено. Демобілізований, майже без засобів до існування, смертельно хворий, в окупованому Парижі він продовжив працю з узагальнення досвіду воєн. Працював до останньої можливості. 24 червня 1944 року помер, на тому ж горищі, залишивши по собі 2 валізи з нарисами незавершених праць. За кілька хвилин, закривши небіжчику очі, викинулася з вікна його дружина Галина.

Нині в енциклопедичних виданнях Керсновського називають одним «из самых значительных русских военных историков XX столетия» і наголошують: «Особую ценность его трудам придает неординарность и широчайший кругозор, понимание российской геополитики». У публікаціях патріотично-пропагандистського спрямування не забувають підкреслювати, що «служению России, российской истории он посвятил всю жизнь». Генерал Борис Штейфон висловлювався більш прямолінійно: «Керсновский – пламенный монархист!»

Що насправді писав Керсновський про Паскевича

Основна праця Керсновського «Історія Російської Армії» була надрукована в 1930-ті роки у Белграді й майже відразу зробилася бібліографічною рідкістю. В сучасній Росії її характеризують як книгу, «которая занимает поистине исключительное положение в ряду фундаментальных работ по русской военной истории». Кілька разів вона перевидавалася, зокрема, за федеральною цільовою програмою книговидання Росії – видавництвом «Голос» у 1992–1994 роках.

Історія Російської Армії

 «Історія Російської Армії», сучасне видання 

Нас цікавитиме 2-й том. Він називається «От взятия Парижа до покорения Средней Азии. 1814–1881 гг.». Про нашого земляка там сказано ось що:

Важнейшим военным деятелем царствования Императора Николая I был фельдмаршал Паскевич, граф Эриванский, светлейший князь Варшавский.

Паскевич пользовался неограниченным доверием Императора. В продолжение четверти столетия – с Польской кампании до Восточной войны включительно – он являлся полным хозяином российской вооруженной силы.

Человек безусловно одаренный, умный, честолюбивый и в высшей степени властный, Паскевич имел счастье с самой молодости обратить на себя внимание всех крупных военачальников великого века и составить себе блестящую карьеру. Он покрыл себя славой под Смоленском во главе 26-й дивизии, а после войны получил 1-ю гвардейскую дивизию, где имел подчиненными великих князей – Николая Павловича, командира 2-й бригады, и Михаила Павловича, командира Петровской бригады. Император Николай всю жизнь звал его своим «отцом-командиром» – и мнение Ивана Федоровича в его глазах являлось непогрешимым.

При всех своих достоинствах Паскевич обладал очень большими недостатками. Его властолюбие и деспотическая манера обращения с подчиненными делали его очень неприятным начальником, тем более, что, приписывая все успехи всегда только себе, он все неудачи взваливал на подчиненных… Военные дарования Паскевича бесспорны, но чрезмерно переоценены современниками, доходившими в своей лести всесильному фельдмаршалу до самого недостойного угодничания. В 1847 году, еще при жизни Николая I и в апогей могущества Паскевича, Н.Устрялов предпринял панегирическое описание царствования. Описывая вторжение в Закавказье Аббаса Мирзы в 1826 году, Устрялов не постеснялся написать: «Под стенами Елисаветполя встретил его тот, кому судьба предназначила быть в наше время грозою врагов России в Азии и Европе, вождь, достойный русского воинства, – там встретил его Паскевич».

Со времен Потемкина ни один военный деятель не был осыпан щедротами монарха в такой степени: он получил чин генерал-фельдмаршала, орден святого Георгия I степени, титул графа Эриванского, затем светлейшего князя Варшавского, богатые вотчины, щедрые денежные подарки (например, миллион рублей из персидской контрибуции). Как полководец, он отлично зарекомендовал себя в Эриванскую кампанию с персами и особенно в Эрзерумскую против турок, – имея оба раза бесподобные кавказские войска и лихих кавказских командиров. В Польшу он прибыл уже «на готовое» после Дибича. Венгерский поход проведен им очень посредственно, а в Восточную войну, на Дунае, его полководчество оказалось совершенно несостоятельным. Молодым генералом он отлично отдавал себе отчет в неустройствах нашей военной системы, став же фельдмаршалом, получив всю полноту власти, ничего не сделал для исправления этих неустройств. Паскевич ничего не дал армии, с его именем не связано ни одного положительного организационного мероприятия. Полководческой школы он отнюдь не создал, влияние же его на подчиненных в конечном итоге было отрицательным, благодаря его системе обезличивания.

Безпосередню розповідь про війну з персами і турками Керсновський починав так:

Кратковременное командование Паскевича, целиком занятое защитой Кавказа от покушения внешних врагов – Персии и Турции, составляет одно целое с «ермоловской эпохой» и является как бы ее логическим продолжением…

(Оскільки в моїх попередніх матеріалах подавався хід бойових дій у викладенні військового історика Василя Потто та безпосереднього їх учасника легендарного гусара-партизана Дениса Давидова, а оцінки ролі Паскевича, дані Керсновським, у цілому збігаються з їхніми, дозволю собі відразу перейти до наступних етапів біографії фельдмаршала. Тим більше, що на порядку денному – «миротворча місія» нашого героя.)

Наведу розбір Керсновським діянь Паскевича та інших командирів царської армії в Угорщині:

Следует отметить победителя Гергея – генерала Ридигера, которого современники считали лучшим боевым генералом всей армии, и героя Трансильвании генерала Лидерса, обнаружившего яркий полководческий талант. Оба этих замечательных военачальника не приняли, однако, участия на Восточной войне (жертва самолюбию «отца-командира») – и судьба армии в Крыму была вверена третьестепенным величинам – Меньшикову и Горчакову…

…Гергей, взяв 10 июля Мишкольц, вышел на Тиссу. У него было 27 000 при 86 орудиях, у Паскевича – 85 000 – тройное превосходство…

21 июля при Дебречине произошел бой русской армии с боковым венгерским авангардом – корпусом Надь Шандора, потерпевшим полное поражение и избежавшим гибели благодаря плохому управлению боем Паскевича. Против 8 000 венгров с 41 орудием Паскевич развернул 62 000 и 298 орудий, зря утомив войска долгим походом (25 верст) к полю сражения в боевом порядке. Наш урон – 337 убитых и раненых, у венгров убыло до 4 000. Наши трофеи – 1 знамя и 4 орудия.

Главные же силы Гергея ускользнули еще раз…

В этот поход князь Варшавский дал одни лишь отрицательные образцы полководчества. Находясь во главе стотысячной армии, он не сумел разбить втрое слабейшего противника, у него нет глазомера – он вдвое переоценивает силы неприятеля; его решения, к тому же излишне робкие, всегда запаздывают. Против него 30 000, он считает их в 60 000, а действует так, как будто против него 200 000. Весь поход Паскевич командовал армией, как ротой. Один лишь пример дебречинского боя, когда он подводил свою армию к полю сражения (против слабого неприятельского отряда) на протяжении целых 25 верст в развернутом боевом порядке, дает красноречивую оценку его полководчеству.

Огромное большинство частных начальников, воспитанных в обезличивавшей «школе Паскевича», проявили нераспорядительность и мешкотность.

За всю кампанию главной русской армией не было дано ни одного генерального сражения…

Обращает на себя внимание неиспользование конницы. Князь Варшавский имеет при себе 120 эскадронов и сотен, а его армия продвигается все время ощупью, совершенно не осведомленная о противнике, не зная, что творится в одном-двух переходах. Лидерс в Трансильвании применяет свою конницу гораздо удачнее, как на разведке, так и в бою…

Завершилася полководницька кар’єра Паскевича Дунайською кампанією 1854 року:

…Государь согласился на доводы «отца-командира» – и переправа была назначена в Браилове, Галаце и Измаиле. Паскевич руководил операциями из Фокшан.

Переправа состоялась 14 марта и прошла блестяще. Были заняты Исакча, Тульча и Мачин, однако Паскевич запретил дальнейшее продвижение вперед. Физические и моральные силы почти 80-летнего князя Варшавского были явно на ущербе, но Горчаков не смел ослушаться Паскевича, несмотря на то, что имел Высочайшее повеление идти вперед – на Силистрию. 22 года на посту начальника штаба деспотически обращавшегося с подчиненными фельдмаршала совершенно обезличили командовавшего Дунайской армией. Целый месяц был потерян даром. Паскевич колебался, преувеличивая неприятельские силы, опасаясь выступления Австрии в тылу. Горчаков без его приказаний не шел вперед.

Наконец, в середине апреля армия тронулась вперед и заняла 18-го числа Черноводу. 4 мая главные силы подступили к Силистрии. Попытка взять крепость штурмом успехом не увенчалась, и было приступлено к осадным работам. 28 мая Паскевич был контужен ядром и уехал в Яссы. 9 июня на рассвете был назначен штурм. Все было готово для атаки, средства крепости были парализованы, но за два часа до штурма фельдъегерь привез из Ясс приказание Паскевича снять осаду и обступить за Дунай. Горчаков – слишком уж хорошо дисциплинированный подчиненный – немедленно повиновался…

Дунайская кампания нашей армии закончилась, таким образом, полной неудачей…

Обезличенные «школой Паскевича», старшие начальники Дунайской армии «До того закоснели, что без нагоняя не могут и пальцем пошевелить», – как жаловался на них князь Горчаков. Упрек этот Горчаков мог в первую очередь отнести к самому себе. Человек храбрый и благородный (солдаты его называли «честный князь»), он был лишь исполнительным начальником штаба, отнюдь не волевым военачальником. Имея Высочайшее повеление идти на Силистрию, он повеления этого не выполнил, боясь Паскевича, запретившего идти вперед (так молодой солдат больше боится фельдфебеля, нежели ротного), и потерял таким образом целый месяц. Приказав отступать от Силистрии за два часа до штурма и более чем вероятной победы, он лишил русское оружие одной славной страницы и деморализовал войска. Слепо выполняя приказание далекого начальника, Горчаков забыл суворовское «местный лучше судит: я – вправо, ты видишь, надо влево, – меня не слушать». Впрочем, суворовские заветы совершенно были позабыты командирами русских войск середины XIX века, прошедшими школу мертвящей формалистики и линейного учения…

У Паскевича на Дунае было до 140 000 войск. С половиной этих сил (принимая во внимание трудности довольствовать армию в Болгарии и необходимость обеспечить тыл от Австрии) можно было нанести ряд поражений Омеру [Омер-паша – турецький воєначальник сербського походження, на початку Кримської війни командував армією, що діяла проти росіян на Дунаї – І.Г.], весной нигде не имевшему более 40 000 и, двинувшись за Балканы, заставить отступить не успевшую еще сосредоточиться союзную армию. В июне отнюдь не было поздно: пойди Горчаков по взятии Силистрии к Варне, союзная армия (подточенная изнутри холерой) попала бы в критическое положение. Ее разгром вдвое сильнейшим противником был бы более чем вероятен – и Россия не знала бы тяжелой Крымской кампании и унизительного Парижского мира. Но для этого нужна была дипломатия, нужен был полководец. А ни дипломатов, ни полководцев у Императора Николая Павловича не было ...

Исследуя боевую работу русских войск в эту тяжелую войну, мы не можем не поразиться… генералы, заколотые в штыковом бою, но своевременно не сумевшие распорядиться... Сбивчивые приказания и путаные контрмарши... Застывший под ядрами строй, смыкающий ряды и подравнивающий носки в ожидании приказа, который будет отдан лишь тогда, когда окажется невыполнимым... Батальный огонь, не причиняющий особенного вреда противнику; колонны, атакующие в ногу, с соблюдением равнения на середину, с потерей половины состава – и без всякого результата... [Так діяли війська, що були] воспитаны в «школе Паскевича», на шагистике линейного учения и очковтирательстве военных поселений.

***

Як бачимо, білоемігрант Антон Керсновський теж виявився неспроможним підтвердити фантазії Шестакова про геніального полководця з Полтави. Хоч і був, на відміну від свого сучасника «марксиста» Тарле, ярим монархістом і зразковим патріотом імперської Росії.

І що дивно, йду чітко за списком Віктора Феофановича, про півтора десятки «своїх» авторів уже й не згадую.

Про автора
Ігор Гавриленко
історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)
Ігор Гавриленко
138
Останні публікації