4.06.2012 | 20:09

Потто vs Шестаков. Фінальний акорд

Не перестає дивувати полтавську громаду Віктор Шестаков – знаходить усе нові й нові «доблесті» фельдмаршала Паскевича. Між тим, доводити в першу чергу слідувало б саме полководницький його талант. Але з цим – явна проблема.

У статті «Паскевич – видатний полководець?» я навів аналіз 10 дореволюційних праць (найдавніша – 1878 року), авторами яких були як офіцери – безпосередні учасники військових кампаній під орудою нашого земляка, так і найавторитетніші на той час військові історики. Крім того, було подано думку авторів 7 книг, виданих у радянські часи, та захищеної в сучасній Росії дисертації, що належить перу військового історика, котрий присвятив своє дослідження безпосередньо цьому персонажеві [Малашенко О.А. Военная и политическая деятельность И.Ф.Паскевича. – М., 2000].

Завершувався огляд розлогими уривками з монографії видатного вітчизняного історика академіка Євгена Тарле [Тарле Е.В. Крымская война: В 2-х т. – М.–Л., 1941–1944] та зазначеної вище дисертації. На цих двох прикладах я показав, що оцінки Паскевича з боку незаангажованих авторів не змінилися.

У наступних публікаціях я «надав слово» відомому військовому історику Василю Потто. Чому? По-перше, сам Шестаков називав його серед солідних дослідників кавказьких воєн (значить, Віктор Феофанович йому довіряє?). По-друге, Потто не на байках, чутках і вигадках свою працю 5-томну побудував, а на глибокому аналізі численних історичних документів. І викладав не оціночні судження, а фактаж – ґрунтовно та в найменших подробицях.

Яким же було моє здивування, коли виявилося, що «високим критеріям об’єктивності», висунутим командою підтримки Шестакова, Потто теж відповідати не може.

Це змушує стисло оглянути біографію вже самого Василя Потто (може, дійсно, мав він якісь особисті підстави недолюблювати нашого героя?).

Отже, народився Потто 1 січня 1836 року (Єрмолова у відставку після неправдивих звинувачень з боку Паскевича Микола I відправив ще в 1827 році, а сам Паскевич просив государя відкликати його з Кавказу, бо занедужав через несприятливий клімат наприкінці 1830 року, 13 червня 1831 року фельдмаршал уже був у місті Пултуськ і приступив до завершення придушення польського повстання).

Після кадетського навчання 11 червня 1855 року Потто в чині прапорщика був відправлений до Новоросійського драгунського полку. У його складі взяв участь у 5-місячній облозі й захопленні Карса. Місто колишньої слави Паскевича тепер боронив турецький гарнізон під командуванням Ізмаїл-паші, капітулювали з-за голоду. Ці події відбувалися під час Кримської війни на кавказькому фронті.

А починалася нова війна Росії з Дунайської кампанії. Паскевич був призначений її головнокомандуючим у 1854 році, прийняв на себе керівництво на початку квітня. Однак уже 1 червня після імітованої контузії старий фельдмаршал здав командування князю Михайлу Горчакову і виїхав до Ясс, а звідки, з дозволу Миколи I, для поправки здоров’я та відпочинку – у свій маєток до Гомелю. Помер Іван Федорович у Варшаві 20 січня 1856 року.

Із початком Кримської війни наприкінці 1853 року 76-річний Єрмолов був вибраний начальником державного ополчення в семи губерніях, але прийняв цю посаду тільки по Москві. У травні 1855 року він остаточно полишив службу. Помер Олексій Петрович 23 квітня 1861 року.

Між тим Потто 1857 року отримав чин поручика, у 1862-му – штабс-капітана. У 1863–1864 роках брав участь у придушенні чергового великого повстання у Польщі, за що був нагороджений орденами Св. Станіслава та Св. Анни (обидва III ступеню, з мечами і бантом), а також орденом Св. Станіслава II ступеню з мечами.

Продовжуючи військову кар’єру, 3 лютого 1887 року Потто був відправлений до Кавказького військового округу. 1896 року його призначили начальником військово-історичного відділу при штабі округу. Тоді ж він отримав чин генерал-майора, 1907 року – генерал-лейтенанта.

Для чого наводжу всі ці нудні подробиці? Вони переконливо свідчать, що Потто, вірний царський служака, не мав жодного суб’єктивного мотиву викривляти істину й писати про фельдмаршала неправдиво: під командуванням ані Паскевича, ані Єрмолова він ніколи не перебував, на Кавказі з’явився набагато пізніше смерті обох воєначальників (а от те, що навіть через довгий час після полишення округу Єрмоловим і Паскевичем зберігалося захоплене ставлення до першого і негативне сприйняття останнього, є доволі симптоматичним).

Так само не мали прагнення чорнити вихідця з Полтави, звеличеного Миколою I, а лише об’єктивно оцінювали його дійсні здобутки, й інші серйозні дослідники.

Усі ті автори, на чиї праці я спирався, – мемуаристи та вчені, військові та штатські особи – сходилися на тому, що особливих здібностей як воєначальник Паскевич не проявив. Найвищі його досягнення припадають на кавказький період діяльності, коли він очолив Особливий корпус, загартований у боях під керівництвом Олексія Єрмолова. Завдяки вмінню й мужності добре підготовлених його попередником офіцерів та солдатів, що потрапили під начало нового командувача, Паскевич здобув низку перемог над чисельними, але не надто вправними супротивниками – персами й турками. При цьому він не посоромився приписати собі чужі заслуги та звести наклепи не тільки на ненависного йому Єрмолова, але й на провідних офіцерів з оточення останнього. Так само фельдмаршал повів себе по відношенню до тих офіцерів, яких отримав на заміну. Всі здібні військові керівники, спроможні на самостійні вчинки, рано чи пізно ставали неугодними Паскевичу й під різними приводами усувалися. Їхні здобутки приписувалися улюбленцю Миколи I. Так творився міф про видатного полководця.

У наступних військових кампаніях Паскевич тільки ганебно втрачав свою колишню славу.

Утім, всупереч реальним фактам, Шестаковим та його командою всі публікації, виконані в жанрі не дифірамбів або ж панегіриків во славу імперського фельдмаршала, оголошуються брехливими й не вартими уваги.

***

Цього разу я теж вирішив зупинитися на «додаткових» хистах «усебічно обдарованого» Івана Федоровича.

Віктор Шестаков у публікації «Cоткавший славу из побед» – мифы и факты о Паскевиче» заперечував жорстокість останнього під час колонізації Північного Кавказу та стверджував його успіхи як цивільного адміністратора:

…Паскевич не только руководил армией на Кавказе, но и осуществлял гражданское управление, хотя справедливости ради необходимо отметить, что последним непосредственно он, занимался лишь 2 невоенных года, так как все оставшееся время проводил с армией…

После отъезда Паскевича в Польшу новый командир Отдельного кавказского корпуса генерал Григорий Розен счел идеи Паскевича о введении гражданского управления делом несбыточным и решил давить мятежников методами военными. Начиналась новая война...

На фоне странствий и побед «вечного солдата» Паскевича совершенно теряются его таланты гражданского администратора. А ведь и здесь он проявил себя незаурядной личностью и политиком. Паскевич предложил новое административное устройство Кавказа, действующее почти 20 лет…

…большую часть позитивных начинаний графа, связывают именно с Грузией…

В самом Тифлисе Паскевич открыл пансион благородных девиц и преобразовал благородное училище в гимназию, было начато формирование Тифлисской публичной библиотеки. Он положил начало газете «Тифлисские Ведомости».

Василь Потто в управлінні Кавказом знову ж таки віддавав перевагу Єрмолову:

Когда, по окончании турецкой войны 1829 года, перед отъездом с Кавказа графа Паскевича, разнесся слух, что главнокомандующим опять будет Ермолов, горцы заблаговременно приготовили аманатов [так називали заручників, що мали гарантувати виконання домовленостей політичного чи економічного характеру – І.Г.]. Спустя четырнадцать лет после этого они толпами съезжались в Шуру, прося позволения только видеть приехавшего тогда на Кавказ одного из сыновей Ермолова, о чем молва немедленно облетела все горы.

Когда Шамиля спросили в Москве, что он желает видеть, он ответил: «Прежде всего Ермолова». В альбоме князя Барятинского хранится рисунок, изображающий это характерное свидание двух знаменитейших бойцов Кавказа…

Стосовно колонізації Кавказу Паскевичем Потто писав:

В сущности это был тот же самый план, которого держался Ермолов в течение десятилетнего управления краем. Но то, чего достигал Ермолов упорным трудом, подвигаясь лишь шаг за шагом, Паскевичу казалось легко осуществить одним стремительным натиском… Быстро сменявшиеся события персидской и турецкой войн … не давали ему ни времени, ни свободы заняться серьезным изучением Кавказа. Он был знаком с ним лишь по донесениям частных начальников, не всегда основательным… Этим только и возможно объяснить себе тот резкий, полный самонадеянности тон, с которым он писал государю. «Чем более делаю я наблюдений, тем более удостоверяюсь, что направление политики и отношений наших к горцам были ошибочны и не имели ни общего плана, ни постоянных правил. Жестокость, в частности, умножала ненависть и возбуждала мщение, а недостаток твердости и нерешительность в общем – обнаруживали слабость и недостаток сил. Опыт четырехлетнего моего управления оправдал мою политику, которая состояла единственно в том, что в частности я был снисходителен, но в общем угрожал твердостью и решимостью. От этого при всей малости войск наших, занятых войной против персиян и турок, горцы удержаны в покое и, исключая частные набеги, ничего важного не предпринимали»...

Паскевич, очевидно, приписывал своей политике то, что являлось лишь естественным результатом всей деятельности Ермолова. Но этого мало, он хотел идти дальше Ермолова, хотел покорить Кавказ одним ударом, и не только не покорил его, но отодвинул покорение на тридцать лет и создал войну, стоившую нам, в конце концов, множества жертв, крови, материальных потерь, нравственных потрясений...

У властивій йому манері Шестаков позабув зазначити, що досягненнями в адміністративному управлінні Грузією Паскевич значною мірою зобов’язаний тифліському губернатору Миколі Сіпягіну (1785–1828). Книга «Русские портреты XVIII и XIX столетий» (СПб.: Издание Великого Князя Николая Михайловича, 1905–1909) подає такий опис його діяльності: «Несмотря на короткое пребывание его въ Тифлисе, имъ многое было сделано какъ для украшения и благоустройства города, такъ и въ деле просвещения края: онъ устроилъ женский институтъ, открылъ гимназию, школу земледелия, заботился объ учреждении въ Тифлисе Кадетскаго корпуса… После экспедиции противъ персианъ для защиты Эчмиадзина, особенно замечательны действия Сипягина по устройству карантиновъ отъ чумы, при чемъ онъ самъ посещалъ чумныя отделения».

Микола Сіпягін з дружиною

Микола Сіпягін із дружиною

За спогадами сучасників Сіпягін «…обладалъ замечательнымъ даромъ слова. «Съ подчиненными своими обращался чрезвычайно ласково, но въ отношений къ старшимъ велъ себя съ холодной вежливостью. Съ 7 часовъ утра до ночи былъ онъ въ трудахъ. Гибкий и образованный умъ его не зналъ покоя: везде находилъ онъ пищу деятельности своей. Новыя предположения, преобразовать, улучшения безпрестанно роились въ его голове». Где ни служилъ Сипягпнъ, онъ всюду заводилъ библиотеки, типографии, Ланкастерския школы, собиралъ юнкеровъ и подпрапорщиковъ для занятий, стараясь внушить имъ любовь къ науке. Одаренный чувствомъ изящнаго, онъ «любилъ живопись и хотелъ казаться знатокомъ въ картинахъ, зато музыкальнаго слуха вовсе не имелъ, хотя и уверялъ въ своей страсти къ музыке. Поэзия составляла истинное наслаждсиие Сипягина. Онъ зналъ наизусть множество стиховъ и прекрасно читалъ ихъ... Щедрость его не имела границ, Сипягинъ былъ врагъ денегъ»... Сипягинъ умерь [від запалення легень – І.Г.] черезчуръ молодымъ, и его другъ, графъ Дибичъ, «почиталъ смерть Сипягина потерею государственною».

«Онъ простудился 4 Октября 1828 г., долго ожидая на мосту чрезъ Куру приезда Паскевича, a 10 Октября уже скончался; погребенъ въ Тифлисе, въ соборе».

Потто відзначав двоїсте ставлення Паскевича не тільки до офіцерства, ці факти наводилися раніше, а й до свого помічника з цивільних справ:

…деятельность, которой так восторгались при жизни Сипягина, подвергалась строгим порицаниям после его смерти… Паскевич, который писал государю о незаменимой утрате Сипягина, спустя короткое время уже говорит другое, основывая свое заключение только на донесениях приемника его, генерал-адъютанта Стрекалова – человека с большим положением в петербургском обществе, но далеко не обладавшего ни теми умственными силами, ни теми нравственными качествами, которые отличали Сипягина…

Паскевич пишет, что вместо прямой и важнейшей своей обязанности введения правосудия и порядка в дела гражданского управления, Сипягин занимался украшением города ненужными зданиями, да соблюдением чистоты и опрятности…

Власні «здобутки» Паскевича з колонізації Кавказу Потто характеризував так:

При нем уничтожена была автономия Гурии, покорены осетины и карачаевцы, утратила последнюю тень независимости беспокойная Джаро-Белоканская область, упрочена за нами Абхазия и покорилась Сванетия.

Перебуваючи на високих військових та адміністративних посадах, Паскевич ревниво захищав російські імперські інтереси:

«Ибо, – как говорил Паскевич, – везде Россия, где властвует русское оружие».

Колонізаторським цілям імперії зокрема слугувало таке нововведення Паскевича на Кавказі:

Паскевич писал государю: «Дети, оставаясь под непосредственным влиянием грузин, удержат неминуемо свой национальный характер, который может потеряться только при образовании грузинского юношества в самой России». В этих видах Паскевич полагал более полезным ежегодно отправлять нескольких лучших учеников гимназии в Россию, в кадетские корпуса, где, вдали от родины, скорее произойдет слияние их с духом русского народа и правительства. Государь утвердил последнюю меру…

***

Специфічний талант, яким наш герой, беззаперечно, володів, було вміння догоджати імператорам і членам царської сім’ї та ефектно звітувати про свої перемоги (пам’ятаймо, про умовність слова «свої» у випадку Паскевича). Зараз би сказали, що фельдмаршал був генієм самопіару. Тоді цього терміну не знали, тож краще висловитися – був майстром самовихваляння.

У попередньому матеріалі я наводив розповідь Василя Потто, як Паскевич наказав художнику Машкову, котрий супроводжував армію, написати картину «Торжественная встреча русских войск архиепископом Нерсесом». При цьому заборонив зобразити на ній начальника штабу Кавказького корпусу генерал-лейтенанта Опанаса Красовського, хоча цей здібний командир «был одним из первых лиц, окружавших в тот момент главнокомандующего».

[Під час війни з Персією] Паскевич писал по взятии Эривани великому князю Михаилу Павловичу, что «ему, как генерал-фельдцейхмейстеру, конечно, приятно будет услышать о подвигах артиллерийских офицеров, которые покрыли себя славой в нынешней кампании уже при трех осадах» [брат царя формально вважався начальником над усією артилерією Російської імперії, однак до подій на Кавказі жодного стосунку не мав – І.Г.].

Паскевич уміло грав і на чутливих струнах душі Миколи I, давав підстави тому відчути себе рівнею великим попередникам. Добре розуміючи значення символів, фельдмаршал намагався приурочувати власні перемоги до відомих подій минулого:

«Славная столица Анатолии, Арзерум, со стотысячным населением, с его высокой, крепкой цитаделью и огромной крепостью, – доносил государю Паскевич, – пала к стопам Вашего Императорского Величества. 27 июня, в день достопамятной битвы Полтавской».

Годилися й інші приводи:

[У ході війни проти Туреччини 1828–1829 років] …день 25 июня уже назначен был в мыслях графа Паскевича днем штурма Карса. Это был день рождения императора Николая Павловича, и Паскевич, среди общего празднества России, желал поздравить государя с трофеями и завоеванием первого оплота азиатской Турции.

Під час придушення польського повстання, як пише сам В.Шестаков «Варшава была взята за 36 часов в годовщину Бородинского сражения, утром 26 августа. Уже утром, из Бельведерского дворца в Петербург было отправлено донесение, которое вез внук Суворова». Лаконічний стиль повідомлення – «Варшава у ног Вашего Императорского Величества» – та особа гінця мали нагадати цареві попереднє захоплення польської столиці, здійснене Олександром Суворовим при розправі над повстанням 1794 року.

Не забував фельдмаршал про можливості звеличення своєї персони за допомогою поезії. Знову свідчить Потто:

…Извещая о своих наградах [отриманих на Кавказі – І.Г.] Жуковского, Паскевич писал между прочим: «Жаль, что ваши струны замолкли; может быть и мы в превосходных творениях ваших приютились бы к бессмертию если не громкими делами, то перенесением трудов неимоверных.

І ще кілька промовистих цитат на тему Паскевич і поети (або, як у Шестакова, «Поэтов русских окруженье...»):

Паскевич вел обширную переписку, и Грибоедов был завален работой. Ему преимущественно и принадлежат все те необыкновенно литературно и умно составленные донесения из канцелярии Паскевича, – который, как известно, сам писал по-русски весьма неправильно…

…Пушкин, по возвращении в Тифлис, на вопрос одного знакомого, отчего он так скоро возвратился из армии, отвечал с обычной живостью: «Мне надоело ходить на помочах у Паскевича. Я хотел воспеть геройские подвиги наших молодцов-кавказцев – это славная часть нашей родной эпопеи; но он меня не понял и постарался выпроводить из армии. Вот я и приехал».

Василь Потто описує долю іншого «літературного раба» фельдмаршала:

Не отстоял Паскевич и близкого к нему человека, казачьего офицера, сотника Василия Дмитриевича Сухорукова, перу которого он был обязан блестящими реляциями с полей турецкой войны, также как был обязан персидскими реляциями Грибоедову. Этот Сухоруков был человек классически образованный, известный литератор, о котором с такой сердечностью вспоминает Пушкин при описании своего путешествия в Арзерум. Он был некогда близок к графу Чернышеву; но потом его постигла опала за преданность бывшему донскому атаману Иловайскому, личному врагу Чернышева, и Сухоруков был сослан на Кавказ за участие в тайном обществе, хотя все знали, что это общество не имело ничего политического, а состояло на Дону из людей глубоко привязанных к Алексею Васильевичу Иловайскому. Очутившись на Кавказе при начале персидской войны, Сухоруков попал в штаб Паскевича, при котором и сделал обе кампании, персидскую и турецкую, находясь в самых близких отношениях к фельдмаршалу. К несчастью, он поместил в «Северной пчеле» возражение на статью какого-то очевидца, касавшуюся военных действий в азиатской Турции. Возражения были мелочные, не заключавшие в себе ровно ничего особенного, но полемика, возгоревшаяся в газете, обратила на себя внимание Чернышева и тяжело отозвалась на участи Сухорукова.

«Сотник Сухоруков, – писал военный министр графу Паскевичу в декабре 1829 года, – в разных статьях, печатаемых им в журналах, говоря о военных действиях отдельного Кавказского корпуса принимает тон решительный и, выходя на сцену своим лицом, позволяет себе даже судить о распоряжениях начальства». Чернышев просил поэтому опечатать бумаги Сухорукова, а самого его с фельдъегерем отправить на Дон. И Паскевич, которому хорошо было известно содержание статей, не счел даже возможным ходатайствовать об облегчении его участи. Сухорукова отвезли на Дон, а оттуда, переменив только фельдъегеря, отправили на службу в отдаленнейшие места Финляндии.

У цій ситуації – нічого дивного. Колишній хоробрий генерал Паскевич, піднісшись на високі керівні посади в армії та державі, ніколи не наважувався суперечити особам, вищим за нього. Боявся втратити їхню прихильність. Цим він не відрізнявся від решти сановних лизоблюдів доби Миколи I.

Як бачимо, яскравий образ фельдмаршала, «героя в усіх відношеннях», наполегливо створюваний В.Шестаковим, не має нічого спільного з реальним Іваном Федоровичем Паскевичем, підлабузником і безпринципним кар’єристом, заздрісним до чужих заслуг наклепником.

***

Методи фальшування Шестаковим історії характеризує хоча б використання ним у публікації «Как и за что Паскевич наказал декабристов» епіграфа з Федора Достоєвського: «В смутное время колебаний или переходов, всегда и везде поднимается всякая сволочь, которая есть в каждом обществе». По його прочитанні складається враження, що цими словами великий російський письменник затаврував безпосередньо декабристів.

Що ж насправді? По-перше, цитата, так би мовити, комбінована. У творах Федора Михайловича саме в такому вигляді, як у Шестакова, її не знайти. По-друге, вона не має жодного відношення до декабристів.

Ось текст Достоєвського: «Я уже намекал о том, что у нас появились разные людишки. В смутное время колебания или перехода всегда и везде появляются разные людишки. Я не про тех так называемых «передовых» говорю, которые всегда спешат прежде всех (главная забота) и хотя очень часто с глупейшею, но всё же с определенною более или менее целью. Нет, я говорю лишь про сволочь. Во всякое переходное время подымается эта сволочь, которая есть в каждом обществе, и уже не только безо всякой цели, но даже не имея и признака мысли, а лишь выражая собою изо всех сил беспокойство и нетерпение. Между тем эта сволочь, сама не зная того, почти всегда подпадает под команду той малой кучки «передовых», которые действуют с определенною целью, и та направляет весь этот сор куда ей угодно, если только сама не состоит из совершенных идиотов, что, впрочем, тоже случается… Солиднейшие из наших умов дивятся теперь на себя: как это они тогда вдруг оплошали? В чем состояло наше смутное время и от чего к чему был у нас переход – я не знаю, да и никто, я думаю, не знает – разве вот некоторые посторонние гости. А между тем дряннейшие людишки получили вдруг перевес, стали громко критиковать всё священное, тогда как прежде и рта не смели раскрыть, а первейшие люди, до тех пор так благополучно державшие верх, стали вдруг их слушать, а сами молчать; а иные так позорнейшим образом подхихикивать» [Достоевский Ф.М. Собрание сочинений: В 15 т. – Л.: Наука, 1990. – Т. 7. Бесы. – Часть 3, глава 1].

Мені цей уривок нагадує ситуацію з возвеличенням Паскевича шестаковими (скомбіную і я потрібну цитату): «дряннейшие людишки получили вдруг перевес, а первейшие люди стали вдруг их слушать; а иные так позорнейшим образом подхихикивать».

Про автора
Ігор Гавриленко
історик (Історія твориться сьогодні, і творимо її ми)
Ігор Гавриленко
138
Останні публікації