Корифей із полтавських будяків...

Є тут такий на сайті ХИТРОСЛОВИЙ (якщо не сказати з іншим закінченням) якийсь Єгор Борисович, котрого повсюдно багато. Ніс його замало не в кожному другому коментарі помітний. Такий же ж він до всього кебетний та кмітливий, в усьому просвічений, а головне практично до кожного тексту себе суддею призначає - з-під тишка литки на будь-якому блогерові рве. Всі, бачите, не так пишуть, не з того хвоста до розгляду теми підходять. .

.
І все начебто красно говорить, але, як кажуть, аж надто писок при цьому кривить. І всьо ісключітєльно по-русскі, по-русскі, мовбито центр України – Полтава - це десь якийсь там їхній п’яний Уренгой , задрипаний Гусь-Хрустальний, чи сам бомжовський Воткінск…

Одне слово, туди – гав, сюди – дзяв. Прямісінько як їхній великий Бланк-Лєнін, за професією - літератор…

А насправді, іноді таке верзе, тільки можна посміятися, чи якби побачив реакцію – побіля виска для виразності оцінки можна пальцем беззвучно повертіти. В словесну ж перепалку просто встрявати не хочеться. Немає з ким… Хоча виставляє себе на рівні корифея в місцевий будяках…

І ось нарешті зробив сьогодні зусилля над собою - прочитав його опус на блозі , який коротко можна означити приблизно так – «… що ж таке бути українцем?»
Прости, Господи-Боже,збережи від таких літераторів.

Рівень виконання теми на рівні дев’ятого класу слабенької сільської школи. До того ж і безграмотний текст. (Візьми хоч вичитай – ледачий!)

Але скільки ненависті, люті до народу, який пригрів, чи, можливо, і виплекав із коротеньких штанців. Із обов’язковим (по їхньому – нєпрєменним) приниженням українців, перетворенням їх на опудал городніх.

Справді, вічно терплять знущання московітів! Але це до пори, до часу...

Щоправда, є цілі абзаци «літературних шедеврів», суть яких можна з’ясувати після створення спеціальної аналітичної комісії. Про що пише цей живий полтавський «класик» – здебільшого, їй-право, не збагнути.

Загалом увесь текст - таке собі кудлате, нечесане й волохате , із торішніми реп’яхами в бороді, провінційне словоблуддя з претензією на психологічне графоманство, при якому «плодовитий літератор» ні на мить не сумнівається в своєму особливому дарі. А як же ж! Це як у алкоголіків чи наркоманів – ніхто із них не може визнати, що насправді серйозно хворий. Кебети не вистачає! Висохла…

Але найбільше посмішило оце загравання на публіку з уясненням начебто незрозумілої суті боротьби за українство – з ким, мовляв, боротися, для чого і проти чого?

Поясню.

Боротися треба, як на мене, саме з такими зарозумілими і порожніми людьми, які під голими бравадими насправді сіють відверту українофобію. Вважають, що з різними донецькими хамами при владі розв’язалося для них торба - можна залюбки й публічно показати своє гниле пятиколонне нутро, потоптатися по всьому українському. І все без достойної відповіді та оцінки.

Ще не вечір, козаче.

Шабля ранить голову, а слово — душу. Удар забувається, а слово пам'ятається. Так що обережніше зі словами…