Микола Кульчинський: Про лють і про єднання

Але мене роздирає не менша лють, коли я бачу судилище над полковником Червінським, який вірою і правдою служив Україні, а у той же час випускають на волю офіцерів – перевертнів СБУ під заставу у десятки разів меншу, аніж вони награбували, хоч ніяка застава не варта того, щоб випускати їх на волю. Або ж голову верховного суду – хабарника, який взяв немислимий для суспільної свідомості хабар у мільйон сімсот тисяч доларів.  Ще й у суді поновлять. 

Мене роздирає лють від розуміння, що влада не зробила жодного кроку для реформування суддівської системи влади, а навпаки зробила все для тотальної залежності наших судів від Офісу Президента. І суд над Червінським - це не правосуддя а рецидив терору, як писав світлої пам’яті В’ячеслав Чорновіл про радянську систему судів.  Це також стосується і вибіркових судів над підприємцями, у тім числі і над полтавським ГЗК. 

Таке судочинство не стає однією із фундаментальних інституцій функціонування держави, а навпаки підриває її життєздатність, перекреслюючи надію суспільства на хоча б найменшу справедливість на усіх напрямках розвитку суспільства. Тож не Генеральний штаб на чолі з досвідченим і успішним генералом Залужним треба було розпускати, а кубло корупції та узурпаторів на чолі з Єрмаком. Це безвідносно до нових членів Генерального штабу, їх фахових здібностей, яких просто використав чи Президент чи Єрмак з якихось своїх міркувань. 

Але найбільшу лють у мене викликають розтиражовані українськими медіа, навіть на моєму улюбленому «5 каналі» слова Президента, що ми програємо війну без допомоги США. Ці слова мали б бути розтиражовані у  США і хай би для цього Єрмак та його заступники, інша квартальна братія, які за всі роки своєї влади нажили тяжкою працею, особливо у роки повномасштабної війни, немалі статки, потрусили б добряче свої кишені. 

Нині деяка американська та світова преса полюбляють грошики більше, ніж, скажімо, років 10-20 тому, коли правда була визначальним критерієм для майже усіх медіа. Путя якісно зробив свою справу. Але аж ніяк не повинні були ці слова звучати у межах України ще й декілька днів підряд. 

Українці мають чути від Президента абсолютну впевненість у перемозі, а не слова, які знищують нашу віру у перемогу і роззброюють усіх - і армію, і суспільство. Бо таки ми переможемо. За нами стоять більше 50 країн, а найголовніше наші героїчні ЗСУ, які заллють ворожою кров’ю кожен метр рідної землі, навіть коли прийдеться тимчасово відступати, як вони це роблять нині з наступаючим ворогом і тримаючи фронт. І рано чи пізно все одно це призведе до перемоги. 

Як хтось із офіцерів на 5- му каналі сказав на закінчення своєї розмови з журналісткою такі прості і ніби усім зрозумілі, і ніби усвідомлені суспільством слова, та  вони прозвучали як одкровення, як осяяння. Бо при всьому усвідомленню їх суспільством, насправді час втілення у життя цих слів ще не прийшов повністю й остаточно. А слова ці – єдність усього українського народу у прагненні до перемоги. Поза сумнівом це станеться. 

Великий син українського народу полтавець Симон Петлюра знаючи прекрасно стан тогочасного суспільства, значною мірою роззброєного російською більшовицькою пропагандою, знаючи трагічний стан української армії (тиф, нехватка снарядів, амуніції, ліків, зброї) жодним словом перед старшинами та козаками армії УНР не прохопився про можливу поразку, а вселяв прикладом своєї жертовної любові до України величезну віру у перемогу. І Армія не була розгромлена і зброї перед ворогом не склала, а з гідністю незламних лицарів перейшла Збруч. 

А слова Президента Зеленського звучать з одного боку, як заклик до капітуляції, а з іншого, як виправдання  своєї вини перед народом і державою, як  у тій приказці: «Свою вину на Івана  зверну». Бо ніхто і нічого не заважало продовжувати оборонну політику попереднього Президента Петра Порошенка, спрямовану на відновлення потужності ЗСУ, яка після усіх попередніх Президентів і міністрів оборони, особливо у період Януковича, коли всі оборонні та безпекові посади очолювала пряма російська агентура, була просто майже на нулю. 

І п’ятий Президент за свою каденцію зробив усе, що міг у тих умовах. А шостому президенту треба було іти далі. Ніхто і нічого не заважав, скажімо, почати спільне будівництво військового заводу по виробництву, снарядів, дронів і т. і. на території Польщі. 

Впевнений, що дружня союзна держава згодилася б. І приватні кошти були б залучені з усього світу і ніхто їх би не розкрадав. Або ж десь знайти місце у Карпатах, щоб його не можна було ворогу дістати. А ще мене охоплює лють просто скажена, коли всякі військові і політичні експерти також наїжджають на Америку, Британію, Францію чому вони допомагають Ізраїлю відбити ракетні та дронові удари а нам ні. Чим, ми гірші. А таки ж гірші, бо не вовтузилися з мобілізацією. Вони здійснили  її негайно і ніхто з громадян не репетував, мовляв, хай воює Натаньяху , чи що мені дав Ізраїль і багато інших жлобських відмовок, як в Україні, а стікались негайно у пункти збору та ще й з усіх кінців світу.   

В Ізраїлі з моменту створення власної держави всі влади дбали за армію, а у нас всі тільки продавали -  і літаки, і танки, і снаряди, і все інше, що можна було продати, та крали, окрім Порошенка, який по справжньому взявся за майже знищену армію. А треба було і тоді, і сьогодні бути прикладом для громадян власної держави, які хоч і проголосували за неї, але значною своєю частиною перебували у полоні колоніальних стереотипів та міфів, насаджених московськими більшовицькими окупантам спочатку вогнем і мечем, а потім витонченою брехнею і арештами нескорених і незламних представників новонародженої «від худеньких матерів» інтелігенції, що її виховував світлої пам’яті Іван Світличний. Не було б тоді і ґрунту для створення пуйлом псевдо сепаратистських рухів та панування на Сході і Півдні кримінальних кланів, що також сприяли московщині.

Та що говорити про «колись», як треба думати за «тепер». Хіба, щоб виборцям зробити висновки і не робити більше фундаментальних помилок та ще навіки позбавитись ілюзій від  дружби із вселенським звіром, званим Росією. А сьогодні ідея уряду національної згоди а, може, вже й національного порятунку не тільки назріла, а й перезріла. Вона аж волає, вимагаючи негайного втілення. І може тоді на питання де брати гроші, крім жебракування Президента, може б люди повірили, реагуючи на звернення до громадян Президента, ВР, Глави Уряду про примусовий державний воєнний займ, звичайно, відповідно до прийнятого  ВР відповідного Закону з градацією облігацій відповідно до статків громадян та повернення коштів років через 10-15 років після перемоги з урахуванням інфляції. 

Може б тоді суспільство не протестувало, а зрозуміло рівень загрози бути усім або тотально знищеними, або уцілілій частині жити у московському рабстві. 

Може б тоді і здійснилися б слова українського офіцера про єдність усього українського народу у боротьбі за перемогу. 

І таки переможемо!!!

Микола Кульчинський, депутат Полтавської обласної ради від Європейської Солідарності