1.12.2012 | 22:49

«Мы - поколение сильнейших и умнейших людей, которые когда-либо жили. С потенциалом, который растрачивается впустую. Целое поколение работников бензоколонок, официантов - рабов в белых воротничках. Реклама заставляет нас покупать тачки и тряпки. Мы вкалываем на ненавистных работах, чтобы купить ненужное нам дерьмо. Мы — пасынки истории. Ни цели, ни места. На нашу долю не выпало ни великой войны, ни великой депрессии. Наша великая война - духовная. Наша великая депрессия - наше существование. Нам внушали по телевизору, что однажды мы станем миллионерами, кино- и рок-спорт-звездами, но нам это не светит. Постепенно до нас это доходит и бесит, страшно бесит.» © Бойцовский клуб

Бісить. Страшно бісить.

З самого дитинства нам розказували як правильно жити. Нас відправляли в дитсадки, школи. Потім, років з чотирнадцяти, починали діставати питаннями типу – куди плануєш піти далі? А й справді, куди? Хіба у нас є вибір…Вища, технічна, спеціальна, аж запаморочилося в голові від такого різноманіття. Все по накатаній схемі. Свобода вибору без права на імпровізацію. Нагадує великий камінь спотикання на роздоріжжі. Направо підеш – в болото втрапиш, наліво – ще в гіршу субстанцію, прямо підеш – себе загубиш. «Сказка – ложь, да в ней намёк – добрым молодцам урок!». А уроки, як відомо, вчити не дуже хочеться.

Прокидаєшся вранці з порожнім поглядом. Встаєш, ідеш на роботу. Ти не можеш не піти. Треба за щось жити, десь жити. Дбати про людей які тобі дорогі. І річ уже навіть не в матеріальних цінностях (а тим більше не в духовних). Для нашої країни, чи переважної її більшості, це річ другорядна. Дочекатися завтрашнього дня – головне питання не одного десятиліття. Не має часу зупинитися і подумати. Зазирнути в себе. Не має часу. Один день простою і все, ти випав зі схеми. Перегони не зупиняються на чиюсь вимогу. Спробуй тепер наздожени.

Приходиш ввечері додому з порожнім поглядом. Лягаєш. Завтра на роботу. Дивишся в стелю. Потрібно щось змінювати. Дзвонить будильник. Коло замкнулося.

 

P.S. Це не депресія, і в жодному разі не намагання себе пожаліти. Просто роздуми в дуже стислому вигляді. У кожного речення свій супровідний лист. Сніжний ком, який не має бажання катати.

Про автора
Дмитро Дзюбан
Тихий українець
Дмитро Дзюбан
3
Останні публікації