Пенсійні місця є?

Факт №1:

Ранок. До переповненого автобусу увійшли двоє чоловіків років 50-ти. Через щільний натовп пасажирів до них протиснувся кондуктор, попросив сплатити за проїзд. Чоловіки відмовилися, сказали, що вони пільговики і платити не будуть. Кондуктор відповів, що пільгові місця в автобусі вже зайняті. Один із безбілетників мовчав, інший почав протестувати. Аргументи кондуктора на чоловіків не діяли.

• Сплатіть за проїзд, а то ми будемо вимушені зупинити автобус через вас. Люди поспішають на роботу!

• Я вже сказав, що платити не буду!

Кондуктор припинив суперечку, відійшов від безбілетників обілечувати інших пасажирів. Одна із попутниць обурено мовила до чоловіків, мовляв всі сплачують за проїзд і не скаржаться, а ви чим кращі?

Один із чоловіків на це їй відповів: «А я за ваших дітей віддав своє здоров’я».

Факт №2:

Вечір. Переповнений автобус, втомлені після трудового дня люди повертаються по домівках. Кондуктор обілечує пасажирів. Серед них, взявшись за поручень руками у брудних рукавицях, стоїть жінка похилого віку. На ній таке ж брудне, з минулого століття пальто. Волосся скуйовджене, звисає сивими пасмами на втомлене обличчя з невпевненим, блукаючим поглядом. Врешті-решт кондуктор підійшла і до цієї жінки. Платити за проїзд її не змушувала (як можна було зрозуміти, жінки вже не вперше бачились), попросила одразу вийти, адже знала, що вимагати за проїзд у цієї жінки – справа марна.

Пожила жінка в свій охриплий голос незграбно вплела жалісливі нотки:

• Миленька, я ж сьогодні їду без унітазу (авт.: якого унітазу не маю гадки).

• Жінко! На вихід. З мене досить, виходьте по доброму.

Старенька якось принизливо посміхнулася, оголюючи цією посмішкою свою нужденну убогість і беззубий рот.

Не знаю, що ця посмішка пробудила в душі кондукторші, але вона мовчки відійшла від безбілетниці.

Факт №3:

Ранок. До маршрутки з молодечою жвавістю і квапливістю ввійшла похилих літ жінка і зайняла місце біля водія. Виголосивши йому: «Пенсійне!». За нею ввійшла не така «прутка» жінка в хустці. Вона слабким голосом запитала у водія: «Пенсійні місця є?».

Відповісти він не встиг. Жінка, яка вже зайняла пільгове місце, пафосно відказала: «Вже немає».

Жінка в хустці опустивши голову позадкувала до виходу.

Що ж з того?

На Євромайданах продовжує стояти молодь. Їх там добре годують і одягають, прихищають на нічліг. Знайомий хизувався, що там харчі кращі ніж в нього вдома.

Я вірю, що через сорок років їм не доведеться принижуватися в громадському транспорті, що коли внуки запитають їх: «А що ти робив на Марші мільйонів?». Дідусі й бабусі не будуть згадувати які там були смачні бутерброди, та які гарні чоботи їм колись дали.