Закон беріг, але не вберіг…

Одного разу мене підвозив знайомий сільський голова. Їдучи, почали обговорювати проблеми села. Він почав вести таку розмову:

• Ти уявляєш, вона була вже геть хвора, а ходила до магазину, так продавчиня Галя їй заборонила, мовляв, немає чого людей наражати на небезпеку. Так гадаєш вона про інших думала?

Це сільський очільник про Оксану (ім’я вигадане), яка померла від туберкульозу. Молода жінка дійсно майже до останніх днів ходила селом, користувалася громадським транспортом(!). Частенько ранком вона, худощава, із крейдяно-блідим обличчям, глибоко запалими очима, заходила до автобусу із пухкеньким хлопчиком 5-х років. Їздила до обласного центру.

Про страшні діагнози Оксани знало все село – СНІД і туберкульоз. Діагноз її сина теж не втішний, матір передала страшну недугу дитині. Хлоп’я із очима волошкового кольору, по дорослому серйозним, задумливим виразом обличчя, невиліковно хворе.

Одного літнього, сонячного ранку я їхала в автобусі. Аж раптом двері відчинилися і в них ввійшла хвора мати із блакитноокою дитиною. Біля мене було вільне місце. В моїй голові закрутилася тільки одна думка: «Не сядь біля мене! Далі є вільні місця!». Мої німі благання небеса зрозуміли не вірно. Жінка сіла біля мене, а малого взяла на руки. Вона часто, надривно, неначе щось вибухало в неї в середині, кашляла. А я прислухалася до тих звуків. Уявляючи, як мільярди мікроскопічних паличок туберкульозу борознять замкнений простір громадського транспорту. Згадалися слова лікаря-фтизіатра: «Людині із здоровою імунною системою туберкульоз майже не загрожує, ним переважно хворіють люди із ослабленою імунною системою, найчастіше – ВІЛ-позитивні». Оце «майже» мене хвилює. Скільки це? 10-20 чи всі 30% здорових людей мають шанс підчепити літнього, сонячного ранку, їдучи на роботу страшну хворобу.

Минуло два місяці. Оксана останні дні доживала у спеціалізованому закладі. Тіло привезли у село для поховання. На похорони майже ніхто не прийшов, окрім рідних.

Зі смертю Оксани ця шокуючо-буденна історія не закінчилась, адже залишився її син – Богданчик із сумним поглядом волошкових оченят. Опіку над ним взяла його бабуся (мати Оксани).

Тепер вже вона возить онука ранковим автобусом до обласної лікарні, за черговою порцією ретровірусної терапії.

Нещодавно почула, як ця жінка розповідала попутниці: «Віддам онучка в садочок, йому самому сумно. Хоче з іншими дітками гратися».

В садочок Богданчика (ім’я вигадане) не прийняли, збунтувалися батьки інших вихованців. Сказали, що своїх дітей до садочку перестануть водити, як його приведуть. А хлопчику вже 5 рочків, наступного року до школи. І закон береже його право на освіту, а також він беріг право на нерозголошення діагнозу дитини. Але чомусь не вберіг…

Запитую у сільського голови, чи це перший випадок, коли до цієї школи йтиме дитина з таким діагнозом. «Доки що перший», – відповідає.

Доки що невідомо, як будуть вести себе батьки дітей, які ходитимуть до одного класу із Богданчиком.

Почувши гучний кашель в громадському місці, завжди згадую покійну Оксану. Вберегти здорових, вилікувати хворих. Чи можливо це в державі, де права громадян має берегти закон?