Віднайдений час

Пам’ятку садово-паркового мистецтва то забували, то знову відроджують. Нині, в будь-яку пору року, біля не так давно збудованого входу до міського парку, припарковуються рядочком автомобілі.

 Їдуть сюди за різним. Хто побродити стежинками, осягнути красу краєвидів; в когось виїзд на природу – це «на шашлики», дехто неодмінно приправляє їх спиртним. Кожен по-своєму розуміє єднання з природою, в кого на що фантазії вистачить. Це, мабуть, як із жінкою, кожен розуміє любов до неї по-своєму.

 Зелений масив, що підперезує Яківці, особливо люблю влітку, в червні. Коли повітря розігріте, а в лісі вогко та зовсім не жарко, листочки ясенів та кленів молоденькі – яскраво смарагдові, а крізь них пробиваються промені сонця, замальовуючи простір медовими фарбами. Ідеш собі стежинкою, а перед тобою то з одного, то з іншого боку прошмигне білка. Мить, а її й слід простив… Нарахує зозуля років, проте на хвилю здасться, що світ вічний, що ці ясени та клени стояли тут завжди, і стоятимуть й далі, що час – вигадка дурнів. Та реальність, має чарівну здатність вивітрювати всю фантасмагорію з голови… Треба просто покинути царство білок та любителів шашлику з «приправою». Перед входом у парк продовжують припарковуватися автомобілі. А через дорогу на асфальтованому майданчику стоять сміттєві контейнери, а біля них – нагромадження із сміття в мішках, коробки, різнокольорові обгортки, обломки пластику, різнокольорові пакети, палиці – будь-який музей сюрреалістичного мистецтва позаздрить такому витвору рук людських, та творчому горінню виконавців інсталяції під назвою, від якої недоречно віє реалізмом – «Смітник».

 У лісі вогко і прохолодно, дерева позбулися листя – стоять голі, сонце втратило медові фарби. Час набув ваги. Купа сміття на фоні пам’ятки садово-паркового мистецтва. Цікаво, що довговічніше – творіння природи, чи рук людських?