26.12.2011 | 16:10

Павло Скоропадський і Гетьманщина за оцінками сучасників та істориків

За 20 років незалежності Україна має четвертого президента. Перший найбільше запам’ятався руйнуванням усього, що отримав у спадщину від зрадженої ним Системи. Другий спочатку запитував: «Що вам будувати?» – а потім – майже за Маяковським: «У меня растут года…» - приміряв себе до Гетьмана Скоропадського. Третьому не давали спокою лаври Івана Мазепи. Ще один, вочевидь, теж - за «сильну владу». Невідомо лише – у вигляді «гетьманату», «олігархату» чи… «паханату». Отож не зайве згадати про долю останнього Гетьмана України Павла Скоропадського і його Гетьманщини. Тим паче, що 14 грудня минула чергова річниця з дня зречення престолу «Його Світлості Ясновельможного Пана Гетьмана Всеї України». І донині дослідники історії України нерідко дають йому діаметрально протилежні оцінки.

Ким же був Павло Скоропадський? Природженим політиком, патріотом, готовим до самопожертви в ім’я утвердження Української держави, чи одним з багатьох авантюристів з непомірними амбіціями на владу, котрих революційні події 1917-1920 років піднесли на вершини політичного життя? Чого домагався і досяг за, правда, короткий, тривалістю лише 7,5 місяців, термін перебування при владі? У чому причина його поразки?

Він народився в сім’ї одного з найбагатших російських поміщиків, найбільших землевласників на Україні, нащадка останнього виборного лівобережного гетьмана. Дитячі роки провів у родинному маєтку Тростянці тодішньої Полтавської губернії. Далі - Москва, Санкт-Петербург, навчання у Пажеському корпусі у поєднанні з придворною службою, військова служба у кінній гвардії, одруження з дочкою генерал-ад’ютанта П. Дурново, племінницею міністра внутрішніх справ Росії Кочубея.

У 1904 році бере участь у російсько-японській війні; у 1912 - одержує чин генерала свити імператора; на початку Першої світової - командир лейб-гвардії кінного полку. З часом одержує нагороди і підвищення, командує бригадою, гвардійською кавалерійською дивізією.

Прикметно, що, акцентуючи увагу на «українському корінні» П. Скоропадського, жоден із дослідників історії України не наважується назвати його «свідомим українцем». Дійсно, з липня 1917-го, тобто в часи Центральної Ради, він наполегливо українізував з’єднання, котрим командував. Але з якою метою? Відповідь дає Скоропадський у своїх «Споминах», описуючи відвідування П. Корнілова, тодішнього головнокомандуючого Південно-Західним фронтом: «Корнілов сказав: «Я од Вас вимагаю українізації вашого корпусу. Я бачив вашу 56-у дивізію, яка частинно вже українізована, вона чудесно билася…».
А так він згадує розмову з представником Центральної Ради комісаром фронту Скрипчинським: «Боюся, як би українізація не зруйнувала остаточно мого корпусу. Що з того, що я українець, але я замало знаю і зовсім не співчуваю тому українському соціалістичному рухові, я сам «пан», а цей рух іде проти панів і я ніколи не зможу об’єднатися з провідниками цього руху».

Втім участь в українізації війська сприяла авторитету Скоропадського серед частини селян-власників. 6 жовтня 1917 р. на Всеукраїнському козачому з’їзді в Чигирині його обрали «Отаманом всього українського козацтва». «Мене цей вибір дуже здивував, бо до того часу, опріч справ чисто військових і організаційних у своєму корпусі я нічим іншим ближче не цікавився», - зауважує Скоропадський.

І все ж це обрання не зменшило недовіри до нього з боку очільників Центральної Ради, насамперед С. Петлюри. Остаточно переконавшись, що в Центральній Раді йому доведеться перебувати на третіх ролях, 29 грудня 1917 р. Скоропадський полишає командування 1-м Українським корпусом, оселяється в Києві і веде роботу зі створення боєздатних загонів «вільного козацтва», підпорядкованих т.зв. Генеральній Козачій Раді, котру сам і очолює.
Для чого? Нібито для боротьби з більшовизмом. Проте звернімо увагу, як оцінює Скоропадський дії Центральної Ради: «Український уряд був здатний лише поглиблювати революцію, а не будувати й боронити державу. Він не тільки не допомагав нам, а на кожнім місці був для нас перешкодою».

Утім Скоропадський констатує, що загони «вільного козацтва» не стали його опорою: «В самому Києві, в осередку скупчення національно свідомої інтелігенції, більшовицька московська агітація розкладала одну військову національну частину за одною». А що відбувалося у Білій Церкві, де перебувала штаб-квартира Генеральної Козачої Ради? «Олександрія (палац Браницьких) спалена і наша козача організація підпадає впливу загальної анархії», - пише він.
Зрозумівши, що реальної військової сили для боротьби за владу, а тим більше в умовах наступу більшовицьких військ, на Україні не існує, майбутній гетьман шукає підтримки у західних країн.

Подібні проблеми хвилювали і Центральну Раду, що спонукало її до підписання кабального договору, внаслідок чого німецькі і австро-угорські війська окупували Україну. Однак це лише прискорило її падіння. «Непопулярность и неподготовленность украинского правительства, его полная зависимость от немцев восстанавливали против власти большевистское и пробольшевистское население. Приемы, употреблявшиеся для выколачивания хлеба из деревни, усиливали волнения. Все это грозило прервать сообщение в крае и возможность его эксплуатации немцами. И потому немецкая власть решила устранить Раду», - так описує причини падіння Центральної Ради генерал А. Денікін в «Очерках русской смуты».

В історичному документі – телеграмі імператора Вільгельма ІІ командуючому німецькими військами на Україні фельдмаршалу Ейхгорну від 28 квітня 1918 р. читаємо: «Передать генералу Скоропадскому, что я согласен на избрание гетьмана, если гетьман даст обязательства неуклонно иполнять наши советы».
29 квітня з’їзд т.зв. «Союзу хліборобів-власників» проголосив П. Скоропадського Гетьманом України. Новоспечений «гетьман» заявив, що приймає владу, щоб допомогти змученому народу України. Та чи готовий він був до такої ролі?

Відповіді дає сам Скоропадський: «…беручи владу, я не мав біля себе людей, котрих би давно і добре знав. Я не був з ними зв’язаний ні ідейно, ні організаційно. Все це здебільшого була молодь або люди, які ніякими іншими достоїнствами не відзначалися опріч одного: моторності. В переходові моменти такі люди завжди являються першими, поспішаючи захопити пости, яких в нормальних умовах вони ніколи осягнути не могли б».

Частина дослідників схильні вважати Гетьманщину Скоропадського періодом економічної стабілізації. За словами ж Денікіна, це був «видимый экономический подъем, в сущности лишь прикрывавший спекулятивную горячку». Безпрецедентних масштабів набула корупція: «Все, кто имел вход в правительственные учреждения, промышляли всевозможными разрешениями на вывоз, продажу и перепродажу всякого рода товаров».

З перших кроків гетьманська влада взяла курс на ліквідацію економічних завоювань революції. Достатньо згадати хоча б «Тимчасові правила про земельні комісії», згідно з якими населенню рекомендувалося повернути поміщикам відібране майно і відшкодувати збитки. Губернські і повітові начальники мали сприяти цьому аж до застосування військової сили.

«Практика реквизиций (для экспорта), кровавых усмирений и взысканий убытков при участии австро-германских войск была жестока и безжалостна. Она вызвала по всей Украине стихийные восстания, подчас многотысячными отрядами», - так описує ситуацію в сільській місцевості А.Денікін. «Не будь тогда налицо немецкой силы, гетьманская власть была бы легко сметена еще в июне-августе 1918 года», - додає народний соціаліст М. Могилянський.

Непослідовністю і безпринципністю відзначалися дії Гетьмана і в національному питанні. За оцінками В. Гурко: «Он, видимо, мечтал о сохранении звания гетмана и по восстановлении России, связавшись с ней на федеративных началах. Впрочем, возможно, у него мелькала мысль, освободив Россию, присоединить к малороссийскому гетманству всероссийский престол. Наивному человеку чего не взбредет в голову, отуманенную случайной удачей». І далі: «Стремился он одновременно доказать свое «щирое» украинство усиленным восхвалением Шевченко и Мазепы… Одновременно в частных беседах с русскими деятелями… объяснял свое украинство тактическими требованиями момента… Жалкий оппортунист, он не сумел создать себе сколько-нибудь значительное число сторонников ни в украинофильском лагере, ни среди русских людей и столь же скоропалительно и бесследно исчез с политического горизонта, сколь неожиданно игрою случая на нем появился».

«Гетьманщина, - пише О. Субтельний, - не спромоглася належним чином підійти до розв’язання двох основних питань, що їх поставила революція, - питань соціально-економічної реформи та національної незалежності».

Усе так, але вона і не створювалася для вирішення цих проблем. Як і всі маріонеткові режими, вона обслуговувала не національні інтереси. Революційні події в Німеччині та Австро-Угорщині кінця 1918 року ліквідували зовнішню підтримку останньої української Гетьманщини, водночас зробивши неможливим її подальше існування.

Про автора
Останні публікації