Є «друзі» – «пламєнно і бурно…» (фейлетон)
Свиня болото знайде
Українське народне прислів’я
Узагалі-то перший варіант заголовку був такий: «Мій «давній знайомий» – не свиня». Але подумав, що так не можна. Бо, по-перше, точно не свиня (хоча болото і знайшов). А по-друге, треба все-таки бути самокритичним: якщо ти голова облдержадміністрації, то мав би знати, що на Полтавщині є Велике Болото. Власне, село те маленьке, подібних – сотні, зате багновище біля нього справді велике – аж 1200 га. Як же міг керівник такого рангу не побувати на цьому неозорому болоті, котре відоме всякому поважаючому себе мисливцю: качок там стільки, що любителі постріляти крижнів-шилохвісток з’їжджаються з усієї України!
Звісно, навідуються до болота і журналісти. Чи то під час виборів, чи на полювання. А кому пощастить, то й заразом. Це коли вибори збігаються з початком мисливського сезону, а журналіст – довірена особа кандидата у «слуги народу», для якого полювання – хобі, так би мовити, «дєло всєй жізні»…
Нещодавно зателефонував товариш і запитав, чи знаю я Олександра Горобця. Відверто кажучи, не одразу й збагнув, про кого мова. Але коли прочитав у «Вечірній Полтаві» його «Суперечку за Велике Болото»…
Кажуть, напівправда – гірше брехні. Та ще огидніше, коли вона звучить публічно. Мимоволі постає питання: для чого це робиться? Для чого досвідченому журналісту, хоч і з небездоганною репутацією, шукати чергове «болото»?
«Щоб було тут зрозуміло – ми з Бульбою давні знайомі. І давно на ти», – відразу бере вола за роги пан Горобець, водночас волаючи про допомогу «знайти Степана Бульбу».
Звісно, дехто зауважить: якщо вже така скрута-безгрошів’я, міг би звернутися до свого приятеля – екс-«міністра хліба і ковбаси». Він то, як і належить ще одному «другові» Степана Бульби, пособив би з «координатами боржника», як кажуть, з дорогою душею. Однак ні, такий варіант Горобця «чомусь» не влаштовував…
Згадав: колись він подарував мені свою книжечку «Босиком по битому стеклу». Ось і випала нагода ознайомитися з нею. Ледве відшукав на полицях. На першій сторінці ламкими, непевними «горобцями»: «Степану Степановичу зі щирою повагою. Автор – підпис, 10 жовтня 2005 р.» Як давно це було!
Однак читаю далі. «Як далеко можна зайти в журналістиці!» – інтригує обкладинка. «Такого ви ще не читали! Це видання, безумовно, стане політичним бестселером року», – це вже в передмові автора – «нового в’язня сумління наших часів», «опального головного редактора газети «Правда України» – першої опозиційної газети України, яка підтримала «Громаду» часів Павла Лазаренка».
Між іншим, не думав, що мій «давній знайомий» мав стосунки з «опозиціонерами когорти Лазаренка», та що в газеті «Правда України» «гартував перо» щойно звільнений після відсидки за шахрайство О. Ляшко. Мало того, у 1996 році, використовуючи «Правду …», укупі з «самым отпетым мошенником демократического периода Украины» (так – у книжці), вони «розкрутили» власне видання. «На всякий случай», – пояснює Горобець і деталізує: «Одно на троих. Учредителями – мы вдвоем с Олегом, третий – начальник Черноморского морского пароходства, который обещает полное финансирование». (Чи не Павло Кудюкін, засуджений у 1997-му за крадіжки державного майна в особливо великих розмірах?) Але що цікаво: Горобець тут же клянеться, що сном і духом не знав, хто такий О. Ляшко, при тому, що сама ж «Правда…» і розповідала «о похождениях «мошенника» от милиции». Дійсно – «як далеко можна зайти в журналістиці»!
Гріх не зупинитися на епізоді, котрий прояснює «особливості» журналістського стилю О. Горобця. Якось у часи «перебудови» він, тоді власкор «Правди України», ненароком втрапив на один із обласних заходів на Херсонщині, де йому дуже забаглося їсти. Кинувся до виїзних буфетів, а там – «удручающая картина»: лише лимонад з шаховим печивом. Однак тренований ніс підказував: десь повинно бути м’ясо. «И привел он меня к одной двери. Открыл я ее и…» Можна уявити, що навіяла фантазія «майстра слова», який «в тот не имел еще и розги во рту». «Я успел заметить жаркое с аппетитно поджаренной картошкой в подливе и, кажется, двух печеных гусей в центре стола», – пише Горобець. Але: «Главное мое внимание привлекло то, что в окно подавали только что с пылу-жару, эдак штук двадцать шашлыков на огромных блестящих шампурах».
Погодьтеся, у такій ситуації неважко й розтерятися: «Я возьми да и по-дурацки спроси…» Яким же було його розчарування, коли у відповідь почув : «Шашлыки только для президиума!» Реакція столичного журналіста не забарилася: «Я повернулся и вышел, на ходу соображая, что острая, злободневная тема, настоящая «бомба» для газеты есть».
І «бомба» шарахнула. Та так, що перелякався й сам її винахідник. «И зачем вам было трогать эту тему? – говорил гнусавым, жалким голосом один из немолодых сотрудников аппарата редакции, от ржавого скрипа которого все во мне похолодело и съежилось», – не приховує свого тодішнього стану Горобець. І хоча перший заступник редактора заспокоював: «Сан Саныч, не сцы кипятком» (вибачте, так написано у книжці), – мовляв, ти ж із ними шашлики не їв. І наш «герой» чкурнув із Херсонщини аж в Одесу.
Однак обійшлося – Союз і КПРС наказали довго жити, а «борець за справедливий розподіл шашликів» поплив собі далі по бурхливому морю «реформ» і потрясінь…
Та все ж «полум’яне боріння» не було марним. За чверть століття, як стверджує Горобець – взимку 2006-го, його таки запросили «на шашлики». І не просто покликали, а не сідали за стіл, доки він – пан прес-секретар «міністра хліба й ковбаси» не удосужився прибути. Тобто по-людськи, як і заведено серед знайомих, а тим паче – друзів. Здавалося б, чого тобі ще треба?!
«Щойно провели літак президента Віктора Ющенка, стіл накритий – чекаємо», – ці слова «в’язень сумління наших часів» приписує особисто мені – тодішньому голові ОДА. Як каже молодь, пристібає, навіть не тужачись правдоподібно збрехати. А для чого? Папір усе стерпить, а інтернет – розмістить. А мо’, й газета яка надрукує. Від того – горобцевій душі приємність, а Степану Бульбі… зайве нагадування про «давніх друзів-знайомих», схоже, готових закладати й власну совість. Аби лише за це платили.
Правда ж полягає в тому, що за час мого перебування на посаді голови обласної адміністрації Президент Віктор Ющенко приїздив на Полтавщину лише у травні і серпні 2005 року (тобто аж ніяк не взимку 2006-го, як стверджує пан Горобець). При цьому столів не те що «з шашликами», а навіть з простою мінералкою, для нього ніколи не готували. Уже хоча би тому, що за станом здоров’я В. Ющенко перебував на жорсткій дієті, що неухильно контролювалося лікарями, які його супроводжували.
На цьому можна б і ставити крапку. Однак «давній знайомий» потребує грошей. І я готовий допомогти. Нехай лише повідомить номер свого рахунку. А ще умова: хай дасть слово, що сплатить податок на прибуток – хоч якась буде користь суспільству від його «бурхливої» діяльності. Ну і, сподіваюся, Горобець, як і обіцяв, половину «чесно зароблених» грошей віддасть працівникам «Вечірньої Полтави». Звісно, не всім, а котрі «заслужили».
Що ж до Губермана – чиста правда, дуже поважаю Ігоря і, як підмітив О. Горобець, нерідко цитую його гарики – «на кожен виверт обставин». Цього разу на думку чомусь спало таке:
«Есть люди – пламенно и бурно
Добро спешат они творить,
Но почему-то пахнет дурно
Их бескорыстие и прыть».
