Покровськ, Авдіївка, шахта Бутівка, Волноваха, Оленівка: нотатки з поїздки на схід

Представники бізнесу з Полтави на мою пропозицію вказати назву підприємства чи прізвище людей, які допомагають, займають скромну позицію і кажуть, що все одно б допомагали і не хочуть розголосу. Приємно також, що цього разу до допомоги нашим долучилася українська діаспора з міста Сакраменто (США). Особливо хотілося відзначити Леоніда Миколайовича Кебу, без наполегливості та фінансової допомоги якого нічого б не вийшло.

Користуючись випадком, хочу поздоровити наші Збройні Сили України з їхнім святом. Дякую Вам за те, що оберігаєте наші життя від імперських окупантів і дбаєте про кордони країни.

Покровськ і полтавське СБУ

Ми завантажили два автомобілі. Серед придбаного — якісні теплі бушлати, рукавиці, зимові шкарпетки, нижня білизна, цигарки, чай, ковбаса та інші продукти (чого не завжди є достатньо на фронті).

Поїхали вранці у п’ятницю за маршрутом Полтава — Покровськ (колишній Красноармійськ). Тут ми відвідали штаб базування Служби безпеки України, де саме зараз служать полтавські сбушники. Там залишили нашим хлопцям частину продуктів і одягу. У бойових умовах наші гарно облаштували побут, кухню.

Такий штаб — гідна допомога фронту, оскільки той тил, який відразу йде за лінією розмежування, постійно моніториться, проводиться побудинковий обхід. Це робиться, оскільки там дуже багато ворожої агентури, яка зливає інформацію по пересуванню та базуванню наших військ.

Авдіївка й австрійський мурал

Потім відвідали Авдіївку. Там був вражений житловими будинками, які розміщені з боку Донецька і постійно обстрілюються. Звичайно, таке помешкання люди залишили, бо там і небезпечно, і неможливо (через отвори у стінах і вікнах) проживати.

Також мене дуже вразила робота австрійського художника Гвідо ван Хелтена, який зобразив на стіні будинку місцеву вчительку української мови Марину Григорівну Марченко. Це обличчя з мудрими очима і глибоким поглядом, ніби промовляє: «Що ж ви робите? Тут же живуть люди, такі ж, як і ви». Таке собі звернення до московської сторони, звідки йдуть обстріли по будинках в Авдіївці. Саме в той день вранці цей квартал міста традиційно обстрілювали, вони ж продовжилися по нашому від’їзду у нічний час.

Шахта Бутівка і її «директор»

З Авдіївки ми перебазувалися на шахту Бутівка. Це за нульовою межею (безпосереднім фронтом). Українці утримують шахту як стратегічний об’єкт, який розташовується поруч автомобільної дороги.

Шахта Бутівка нагадує Донецький Аеропорт — весь обстріляний, залізобетон побитий від снарядів. Цей об’єкт українські військові не здають, бо ворог може наблизитися ближче до Авдіївки і тоді обстріляних будинків буде набагато більше.

19 полтавців тут несуть службу. Приємно було чути схвальні відгуки про них від командира, який назвав себе «директором шахти». З нами також їздив військовий комісар з Полтави. Йому як людині, яка забезпечувала призов і розподіл, було дуже приємно чути, що полтавські бійці — одні з кращих на фронті.

Волноваха і «кормящий» Донбас

Потім ми поїхали до Волновахи. Тут ми вклонилися пам’ятному знаку на місці розстрілу автобусу з людьми.

На переході Волноваха — Донецьк на лінії розмежування була велика черга людей. Одні йшли до української сторони з пустими торбами, а в Донецьк — з харчами. Хотілося взяти плакат і написати: «Донбас кормит Украину» (з іронією, звісно).

Оленівка і російська пропаганда

Далі відвідали селище Оленівка, де базується батальйон «Айдар» і де несуть службу не один десяток полтавців. Знову ж почули схвальні відгуки про службу полтавських військових. Також забезпечили їх теплим одягом і продуктами.

Батальйон «Айдар» утримує 17 кілометрів лінії фронту. Тут кожного дня проводять обстріли. На жаль, тієї доби, коли ми були там, трьох військових поранили (їх відправили у госпіталь у Дніпро).

Побут тут набагато кращий за хлопців із шахти Бутівка, ротація проводиться системніше. Приємно вразила розповідь командира. Коли вони трохи посунули ворога далі, то мешканці Оленівки набагато краще до них поставилися, ніж це було два попередні роки.

Проте все таки люди дуже отруєні пропагандою: до сьогодні там працюють російські канали, а з українських — лише «5 канал» та «1+1». Тому наші військові намагаються брати участь у різних заходах, надавати медичну допомогу (оскільки там 1 «швидка» на 10 сіл). Ці ініціативи, а також сліди «русского мира» у вигляді понівечених будинків неподалік, покращують ставлення місцевих до наших військових.

Що здивувало

Дивує ступінь цієї «гібридної війни». Коли тут живе родина, а студенти їздять навчатися до Донецька. При цьому вони усвідомлюють, що диплом чи атестат, який вони отримають, не потрібен ні в Україні, ні в Росії, а в інших країнах — тим більше.

Дивує те, що люди, які проживають на українській території, їздять на окуповану територію на роботу. Багато сімей проживає на звільненій території і мають родичів (чоловіка, сина), які воюють проти нас на тій стороні. Тобто все дуже неоднозначно і ситуація складна. СБУ ці родини, звичайно, ж, відпрацьовує, контролює джерела зливу інформації, вичисляють агентуру на цих прифронтових територіях.

Замість підсумку

Поїздкою були вражені. Звичайно ж, контраст після мирного життя в Полтаві і те, що побачили там — разючий. Це по-одному сприймається по телевізору у блоці новин, і зовсім по-іншому, коли бачиш бійців і людей з торбами на блокпосту.

Вчора, будучи на форумі, присвяченому волонтерству, зазначав, що висловлюю подяку всій волонтерській команді Полтавщини. Нашим хлопцям там дуже приємно, коли до них приїздять з малої батьківщини. Питання не в розмірі того, що ти привіз, а в самій підтримці бойового духу, передаванні привіту і «подарунку» від рідних.

Це надихає їх і дає усвідомлення, що про них пам’ятають.

Ще раз зі святом Вас, хлопці! З Днем Збройних Сил України!